Ліс бажань

Казали, що за далекими пагорбами, вкритими різнотрав’ям, розкинувся дивовижний ліс. Не кожен може знайти туди шлях, та й самі дерева під свою крону пустять лише того, хто сміливий і відважний, хто вірить у казку й готовий це довести. І ще розповідали — ледь мандрівник ступить на потаємні стежки того лісу, як усі його бажання здійсняться. Незвичайні там ільми та дуби ростуть — у п’ять обхватів вони, з корінням, що зміями над землею стелеться, з різьбленим листям, червоним, як кров. Правда це чи вигадка — нікому не дано дізнатися, адже ніхто ще з лісу не повернувся, щоб розповісти про це.

…Естель з дитинства чула казку про ліс бажань, і завжди її серце починало битися швидше, щойно вона про нього згадувала. Дівчині набридло життя в селищі, їй хотілося іншого життя, вона мріяла про чарівництво та про магічну силу. І одного разу наприкінці літа Естель втекла з дому, вирушивши за пагорби у пошуках чарівного лісу.

…Йде дівчина луками, порослими дикими травами, аромати ягід ваблять її, ось і міст через дзвінку річку, а там уже видно пагорби — їхні пологі схили з кам’яними останцями, розкиданими серед заростей, а над цією красою небо розкинулося синім наметом.

Поспішає Естель, колючки подерли поділ її сукні, квітковий пилок осів на домотканому полотні. Поспішає до чарівного лісу Естель, а сама мріє про те, які в неї будуть гарні вбрання та як вона житиме, коли чарівна сила стане їй підвладною – у шовках та оксамиті ходитиме, їстиме з золота й срібла.

…Ось і привела стежка дівчину до дивного лісу — листя на деревах палає червоним золотом, немов би полите кров’ю чи вишневим соком. Естель ступила під червоні крони, йде, всьому дивується й придивляється — кого попросити про здійснення бажання? Адже вона дійшла до лісу, стежки її не обдурили, не відвели геть — значить, вона гідна своїх мрій!

Гучне каркання рознеслося лісом.

Дивиться Естель — на товстій дубовій гілці сидить величезний ворон. Мить — і ось уже немає птаха, а там бачить вона кудлатого чоловіка, з густими бровами та гострим носом на вузькому й смаглявому обличчі. Кутається в подертий плащ, поглядає на дівчину.

— Навіщо з’явилася? — запитує він.

— За мрією прийшла! — сміливо відповідає Естель, підходячи ближче. — А ти хто такий?

— Я — страж цього лісу, а ти, красуне, йди геть, якщо не хочеш біди. Ваші людські казки всі брешуть — ти не перша прийшла, боюся, і не остання, он скільки крові ліс випив… — махнув рукою охоронець у бік дерев.

— Не вірю я тобі! — вигукнула Естель. — Цей ліс — казковий, він мене чарами обдарує!

— Ніхто мені не вірить… — зітхнув чоловік-ворон, перетворився на птаха й полетів геть.

А Естель у ту мить відчула, що провалюється під землю, і сухе листя шелестить, плескає, наче бронзове море, розсипаючись і розступаючись перед нею.

…Естель не повернулася додому, і кажуть, що в лісі з’явилося ще одне дерево — з гладенькою кроною, наче дівоча шкіра, з листям червоним, як кров.