Стара казка

Білокам'яний замок потопав у солодких ароматах троянд, на вітрі майоріли червоно-зелені прапори, а на них зухвало виблискували трилисники — це королівство було обдароване прихильністю фей із Зачарованого лісу з тих ще давніх часів, як предок правителя Авалона – Дагоберт Хоробрий – врятував від злих чар Ріанну, найпрекраснішу з роду Д'Евербель, яка жила серед чарівних сидів*. Золото рікою лилося в скарбницю королів Авалона, війська не знали поразок на полі бою, а спадкоємці народжувалися високими й стрункими, світловолосими, з волошковими очима і білосніжною шкірою. Королівський рід відрізнявся від усіх, хто жив в Авалоні, – люди королівства були смагляві й чорноволосі, в кістці широкі, приземкуваті.

Такою ж прекрасною, як всі її предки, народилася і Бріанон – золоте волосся, біла, як пелюстки водяних лілій, шкіра, червоні, як маки, губи. Лежала дівчинка у своїй срібній колисці, прикрашеній мереживами й перлами, посміхалася батькам, і не могла королівська пара натішитися своїм довгоочікуваним дитям.

Чекали в цей день на свято в королівському замку, прикрашеному яскравими стрічками й білими трояндами, всіх фей із Зачарованого лісу, за давньою традицією кожна з яких мала обдарувати новонароджену. І в призначений термін з'явилися прекрасні істоти, і були вони немов із золотого пилку виткані — виблискують і іскряться від самоцвітних каменів, в сукнях із зелено-червоного атласу і шовків переливчастих. І по черзі підходили вони до колиски й бажали принцесі багато гарного – хто любові, хто доброти, хто багатства і влади, хто нареченого красивого… Але ось підійшла черга Ріанни, врятованої колись феї, обдарувати Бріанон. Ніхто не очікував того, що сталося – адже ніхто не знав, що знову згустилися в душі її прокляті чари, і озлобилася фея.

— Бажаю тобі, моя крихітко... — завмерла над колискою Ріанна, посміхаючись солодко... І ніхто не побачив, як тінь затуманила її сині очі й почорніли вони, ніби хто чорнилом бризнув.  — Бажаю жити довго і щасливо в цьому замку. Одній! Поки всі твої рідні сплять вічним сном!

І обернулася до королівської пари Ріанна, розреготавшись — немов каркання воронів пронеслося під склепінням зали, серед мармурових колон. Зблід Дагоберт Хоробрий, кинувся до колиски, щоб захистити дочку, але впав на холодні плити, заплющивши очі в солодкому чарівному сні. Тут же заснули, хто де стояв або сидів, всі, хто в замку були, – фрейліни в яскравих сукнях, челядь в строгих каптурах, конюхи й дворові... Розплакалася у своїй колисці Бріанон, а фея навіть не поглянула на нещасну – пішла геть із зали.

 ***

За високими горами, за синіми морями й густими лісами, стоїть, кажуть, замок, захований серед непрохідної гущавини. Здичавілі до нього стежки, стіну оповили дикі троянди, і ніхто не знає, як знайти це місце. А ще кажуть, прекрасна принцеса там чекає на свого рятівника.

Та тільки брешуть казки – вона не спить в очікуванні принца. Сто років минуло, вся висохла вона як мрець, зморшки білу шкіру порізали, очі сині вицвіли, а губи маків колір втратили...

Але одна правда в тих казках є — досі чекає вона рятівника. І ще сотню років чекати буде.

*сид – пагорб