Світ ілюзій

Ранок – вогкий і похмурий – ліг на плечі плащем, розтріпав поривчастим вітром волосся, гострими стрілами дощу порізав шкіру. Вульф прокинувся і з жалем поглянув у бік прогорілого, залитого багаття. Чорне попелище навіть не диміло, а мряка, що стояла над галявиною, охолодила все навколо, і дворф з невдоволенням подумав, що його здатність міцно спати в будь-якому місці вперше підвела його. Краще б він прокидався від найменшої незручності – тоді не промок би. Якось зібравшись, Вульф звалив на приземкуватого поні свій нехитрий скарб і вирушив на пошуки якоїсь печери – перш ніж продовжувати шлях до Самоцвітних гір, потрібно було обсохнути, привести до ладу одяг і чоботи, ну і перечекати цей бридкий, такий невчасний дощ.

Широка піщана стежка злегка розкисла, поні понуро плентався по ній, ніяк не бажаючи прискорювати крок, як би Вульф не підганяв його. Тварина ця була норвлива, з характером, але дворф занадто звик до свого вірного друга і не проміняв би цього плямистого поні на найкращого рисака королівства. Та й навіщо йому рисак? Ноги Вульфа все одно короткі, до стремена б не дістали, та й високо сидіти на звичайному коні – дворфи ж всі низькі, приземкуваті, немов коряги лісові. І такі ж зморшкуваті, з довгими рудуватими бородами та кущистими бровами.

Дощ все не припинявся. Стежка розмокла, мокрі гілки раз у раз намагалися стягнути каптур з кошлатої голови Вульфа, хльостали його, немов батоги, по спині й плечах, і дворф лаявся собі під ніс, забувши пристойність. Та який етикет, коли ти в лісі, мокрий і брудний, а до мети твоєї подорожі – ще не один день шляху?

Але незабаром ліс розступився, і зів величезної печери розкрився перед втомленим мандрівником. Поспішно потрясся туди поні, і дворф з полегшенням спішився, ледь кам'яний мішок зімкнувся за його спиною. Суха, нехай і прохолодна печера була для Вульфа найкращим укриттям, він майже відразу розташувався в ній з найбільшими зручностями – старе багаття, гілки, кимось спеціально зібрані та звалені біля стіни, сіно, яким негайно зайнявся голодний поні. Незабаром чоботи та одяг сохли біля помаранчевої квітки полум'я, а Вульф із задоволенням закутався в ковдру, яка була захована в глибині його дорожнього мішка, і тому не встигла промокнути.

Сон накинувся на дворфа хижим звіром, темрява поглинула його, і ось уже він побачив себе на вірному поні в центрі страшної битви – пронизаний стрілами з білим оперенням, ледь тримаючи меч у слабких руках, Вульф бився з останніх сил і не одного альва забрав із собою в чертоги смерті...

...Коли Вульф прокинувся, біля багаття біліли пір'я – такі самі, як ті, що прикрашали стріли в його сні. Альви були тут – блискавкою пронизала його думка. Але чому не вбили? Або не забрали в полон? Змучений сумнівами й здогадками, дворф зібрав свій нехитрий скарб, одягнувся і закинув дорожні мішки на поні.

У лісі вже яскраво світило сонце, тонкими стрілами пронизуючи листя, і солодкий аромат ягід плив над стежкою. Вона трохи підсохла, і їхати було цілком зручно. Вульф раз у раз прислухався, уважно оглядався по сторонах, намагаючись вловити кожен шурхіт – ось скрипнула гілка, і повз промчала тонконога лань, ось зірвалася з сосни пташка... Шлях, який здавався далеким, несподівано закінчився до вечора того ж дня — ліс розступився, і за широким дикотравним лугом виросли гори з розкиданими по їх схилах скелястими останцями.

— Ось і приїхали... — похмуро промовив дворф, поплескавши поні по шиї. Вульфу не подобалося все це — спочатку цей сон про альвів, давніх ворогів, потім пір'я, а тепер ось шлях підозріло швидко закінчився, хоча їхати до Самоцвітних гір було не менше трьох днів.

Торкнувшись поводдя, Вульф направив поні до гір, з побоюванням озираючись по сторонах — чи не вискочать з високих трав, що дістають майже до сідла, стрункі білошкірі альви. Але зелений океан був спокійний, лише синіли дзвіночки, та вітер ворушив трави.

Але скільки не їхав Вульф на своєму поні – гори не наближалися ні на лікоть, і все так само біліли їх маківки на тлі пронизливого синього неба, і все така ж дзвінка тиша стояла навколо. Але дворф вперто поганяв поні і мчав наввипередки з вітром...

***

— Як думаєш, коли він зрозуміє, що все це — ілюзія? — Світловолосий альв у сріблястому обручі та червоному плащі з цікавістю спостерігав за дворфом, що скакав на одному місці, — його очі були скляними, ніби він не бачив, де знаходиться.

Тронний зал тонув у золотому заході сонця, а біля високого вікна застигли кам'яними статуями два альви, спостерігаючи за Вульфом, що знаходився у внутрішньому дворику замку. Полонений дворф спочатку розважав їх, проте все це вже встигло добряче набриднути.

— Мені здається, гірський народ занадто дурний, — презирливо відгукнувся другий альв і холодно посміхнувся. — Пора обмінятися полоненими, мій лорде. Повеселилися, і досить.

Вульф зупинився, припинив божевільне скакання на місці, і його погляд набув осмисленості — з ненавистю він подивився на замок, немов побачив альвів. 

...А ще через два місяці загін Вульфа Відважного увірвався в цей замок і не залишив тут каменя на камені.

Дворф не пробачив полон та ілюзію. Гірський народ ніколи не був переможений. І ніколи не був дурний.