Дружина-фея

Жив біля глухого лісу мисливець один, сильний і спритний, з поглядом гострим, як кинджал, з волоссям кольору соснової кори з ледь помітним рудим відтінком, з тілом, як скеля, – міцним і витривалим. Звали його Жак Похмурий. Шкіра його під сонцем загрубіла та засмагла, засмага не сходила з обличчя і шиї, а сам він був дикий та нелюдимий, тому й прізвисько таке заробив. Намагалися колись загравати з Жаком дівчата з села, що за лісом на заливних луках розкинулося, та ні на кого він не дивився, і на святах біля багаття з кухлем елю сидів самотньо, танцювати не ходив, ні з ким не балагурив, не співав, вінка ні в кого не брав.

Але ось одного разу, в ті роки, коли вже сивина пробивалася серед кучерів мисливця, коли зморшки порізали його обличчя, з'явилася біля травневого багаття лісова фея – люди в страху відводили очі, поки вона йшла, не зминаючи трави, прекрасна у своєму вбранні зеленому, ниткою золотою вишитому. Плескалися спідниці, горіли золотом волосся, в косу просту зібрані та ромашками й маками прикрашені, а очі сині були, як небо, прозоріші за води лісового озера. Один Жак Похмурий не відвів погляду від красуні лісової  і всю ніч кружляв з нею в танці, а селяни шепотілися, що фея зачарувала мисливця.

З того часу стала діва лісова жити в хатинці посеред лісу. Жак все так само на полювання ходив, звіра бив, хутровою торгівлею займався, а вона стала зразковою господинею. Шовк свій, золотом шитий, на льон простий змінила, незабаром і дитину народила. Був хлопчик золотоволосий, як мати, зі шкірою білішою за сніг, слухняний та ласкавий. Жак не міг натішитися, що таке щастя в його житті з'явилося. Та ось тільки одну умову йому поставила дружина – що ніколи не засумнівається в ній, що б не сталося. Один невірний погляд, казала фея, і я знову піду у свій чарівний світ, а тебе з сином залишу навіки. Поклявся Жак Похмурий і вірив сам у свою обіцянку – бо любив дружину більше за життя.

Але прийшло посушливе літо, і спалило сонце поля селян, риба з озер і річок зникла, худоба гинула... Звинуватили в усьому люди лісову фею – вона, мовляв, наврочила, вона нас згубити хоче. І прокралися чорними хмарами сумні думки в голову мисливця, і засумнівався він у тому, що дружина не винна в бідах селянських.

Як побачила це фея, заплакала гірко, та й розтанула в повітрі – ось тільки біля вогнища стояла, димом оповита, у відблисках полум'я спекотного, і ось уже її немає. Розплакався син її, кинувся до вогню Жак – та тільки не було більше дружини.

Посумував мисливець, а робити нічого – треба йти фею свою шукати. Заколихав сина, за плечі посадив та й вирушив у ліс густий, хащі дрімучі. Чи довго йшов, чи коротко, а вийшов до галявини, дивоцвітами усипаної, і пахло там солодко ягодами й мелісою, м'ятою і гіркотою сосни. З'явилися діви прекрасні, в одязі, витканому з пелюсток троянд, з волоссям трав'янистим. Сміялись діви голосно, оточивши мисливця, сина його розбудили, розплакався малий. І Жак не на дів дивився, а дитиною був зайнятий, злився навіть, не до краси чаклунської йому було. З розчарованими криками зникли чарівні діви, а на галявині з'явилася дружина Жака. Посміхається ласкаво, руки до сина тягне.

— Витримав ти випробування, не спокусився на сестер моїх, за те прощаю тебе і повернуся до вас.

Зрадів Жак, обійняв свою фею і більше ніколи нікого не слухав — вірив тільки дружині. І жили вони довго і щасливо, сина ростили, а незабаром і доньку народили. І ніхто його більше Похмурим не називав, Щасливцем кликали.