З давніх-давен старателі знаходили в надрах Самоцвітних гір дивовижні та химерні камені. Ці знахідки дивували й лякали народ, але коштували дорого, і жадібність виявилася сильнішою за страх. Одні камені здавалися згорнутими в кільця зміями, інші нагадували конячі голови або гігантські чаші, треті – птахів з розпростертими крилами. Одні люди казали, ніби з насіння кам'яних проростають самоцвіти, і приносять їх з моря чаклунські тумани, інші говорили, ніби колись були живими змії та коні, птахи та риби, і що прокляли їх колись, тому й застигли вони навічно в бурштині та малахіті.
Змій і птахів, яких знаходили в горах, кажуть, перетворили на камені, щоб звільнити місце для священного храму. Цим знахідкам приписували чарівну силу, поклонялися їм – як ідолам, і виставляли на вівтарях храмів. Гірники чар чаклунських хоч і побоювалися, але любили свою роботу, і перш ніж спускатися в каменоломні, дари несли в храм – казали, що якщо дух не прийме жертву, то людині не вийти з гори. Камені ті загадкові навіть на гербах були зображені, а правителі у вінці вставляли прекрасні яшмові зірки й малахітових священних птахів.
Іллен, старатель один, якось не дочекався, щоб жреці його благословили на промисел, і в копальню пішов – жадібність його охопила. Спустився хлопець під землю, а там кінь з вогненними очима копитом б'є, з ніздрів його пара валить. Як зачарували Іллена – вскочив він на коня, та й помчав по світу чарівному – темрява навколо стелиться, а він все мчить назустріч мороку. Довго їхав він, а чує – плескання крил за спиною. Озирнувся – величезний сріблястий птах летить в імлі за ним. Злякався, коня пришпорив, а все ж наздогнав його дух каменів. Від удару крил могутніх скотився на землю Іллен, кінь вперед поскакав, а птах навис над хлопцем і запитує людським голосом:
— Хто ти такий, що без жертви священної у світ мій з'явився?
— Старатель я, Ілленом кличуть, — тремтячи, відповів той, а самого охопив страшний страх. І просив Іллен: — Не чіпай мене, все що скажеш, виконаю!
— Коли так — підеш зі мною в мій світ, будеш працювати сім років і один день, каміння добувати. Коли служба твоя буде хороша — випущу на білий світ.
Погодився Іллен, покірно пішов за птахом. І служба його як сім днів тривала — швидко роки пролетіли. Прийшов час до людей повертатися. Але як тільки ступив із забою він — в прах розсипався, бо час у світах різними дорогами йде, і минуло вже безліч років під сонцем. Так покараний був за свою жадібність Іллен.