Зачарована принцеса

Білокам'яний замок потопав у солодких ароматах троянд, на вітрі майоріли червоно-зелені прапори, а на них зухвало виблискували трилисники – це королівство було обдароване прихильністю фей із Зачарованого лісу з тих ще давніх часів, як предок правителя Авалона – Дагоберт Хоробрий – врятував від злих чар Ріанну, найпрекраснішу з роду Д'Евербель, що жили серед чарівних сидів*. Золото рікою лилося в скарбницю королів Авалона, війська не знали поразок на полі бою, а спадкоємці всі народжувалися високими та стрункими, світловолосими, з волошковими очима й білосніжною шкірою. Королівський рід відрізнявся від усіх, хто жив в Авалоні – люди королівства були смагляві й чорноволосі, в кістці широкі, приземкуваті.

Такою ж прекрасною, як всі її предки, народилася й Бріанон – золоте волосся, біла, як пелюстки водяних лілій, шкіра, червоні, як маки, губи. Лежала дівчинка у своїй срібній колисці, прикрашеній мереживами й перлами, посміхалася батькам, і не могла королівська пара натішитися своїм довгоочікуваним дитям.

Чекали в цей день на свято в королівському замку, прикрашеному яскравими стрічками й білими трояндами, всіх фей із Зачарованого лісу, за давньою традицією кожна з яких мала обдарувати новонароджену. І в призначений термін з'явилися прекрасні створіння, немов із золотого пилку виткані, виблискують та іскряться від самоцвітних каменів, в платтях зелено-червоних з атласу й шовків переливчастих. І по черзі підходили вони до колиски та бажали принцесі багато прекрасних речей – хто любові, хто доброти, хто багатства і влади, хто нареченого благородного… Але ось підійшла черга Ріанни, врятованої колись феї, обдарувати Бріанон. Ніхто не очікував того, що сталося, – адже ніхто не знав, не відав, що знову згустилися в душі її прокляті чари, і озлобилася фея.

- Бажаю тобі, моя дорога... - завмерла над колискою Ріанна, посміхаючись солодко... І ніхто не побачив, як тінь затуманила її сині очі й почорніли вони, ніби хто чорнилом бризнув.  - Бажаю жити довго й щасливо в цьому замку. Одній! Поки всі твої рідні сплять вічним сном!

І обернулася до королівської пари Ріанна, розреготавшись, - немов каркання круків пронеслося під склепінням залу, серед мармурових колон. Зблід Дагоберт Хоробрий, кинувся до колиски, щоб захистити дочку, але впав на холодні плити, заплющивши очі в солодкому чарівному сні. Тут же заснули, хто де стояв або сидів, всі, хто в замку були – фрейліни в яскравих сукнях з ажурними мереживами, челядь в строгих чепцях і темних сукнях, конюхи й дворові... Розплакалася у своїй колисці Бріанон, а фея навіть не поглянула на нещасну – голосно регочучи, пішла геть із зали.

За високими горами, за синіми морями й густими лісами, замок, кажуть, захований серед непрохідної гущавини. Заросли до нього стежки, стіну оповили дикі троянди, і ніхто не знає, як знайти це місце. А ще кажуть, прекрасна принцеса там чекає свого рятівника.

Та тільки брешуть казки – вона не спить в очікуванні принца. Сто років минуло, вся висохла, зморшки білу шкіру порізали, очі сині вицвіли, а губи маків колір втратили...

Не спить вона. Чекає.

*сид – пагорб