СХІДНА КАЗКА

О, гори Персії, чого тільки не трапляється під тінню хмар, що кружляють над вами! У давні часи правив цар на прізвисько Кір, син великого царя Канбіса. І була у нього дочка дивної краси – смаглява золотоока лань, гнучка, як ліана, струнка, як молоде дерево. Рошні з юності мріяла про кочове життя в горах, про битви та далекі подорожі – але вона знала, що ніколи їй не вийти за межі царського палацу. Лише раз перетне вона поріг – щоб бути закутою в нові ланцюги. Ланцюги того, хто назве її дружиною.

Палац у Персеполі – повна чаша, і багата його царська скарбниця, ось тільки головній окрасі його – діві Рошні – сумно жити серед цієї розкоші.

... Чорні іриси й червоні тюльпани химерним візерунком розрослися в саду під вікнами покоїв принцеси, блакитна гладь дзеркальних ставків виблискувала під яскравим сонцем, витончені альтанки дарували бажану тінь, кипариси, вишні та гранати дурманили солодким ароматом і були справжньою окрасою цього саду. Навіть троянди блідли від заздрості, дивлячись на красу Рошні. І коли вона гуляла по саду – гілки дерев нагадували їй руки, що спліталися в обіймах коханців, і серце тужило від бажання вирватися, полетіти з клітки батьківського палацу... Але високий був паркан, не дрімала варта.

Але підслухав одного разу її думки Англа Мейню – злий дух у вигляді чорного вихору, і ледь ніч впала темним зоряним покривалом на палац, з'явився він в покої Рошні. Він перетворився спочатку на смаглявого старого – ковпак на голові і простий одяг так не пасували до звичної Рошні розкоші, в палаці стали носити мидійські вбрання, намиста й браслети із золота, а до столів знаті доставляли свіжу рибу з віддалених морів, фрукти з далеких країн. Злий дух сказав, що почув про бажання принцеси покинути палац – а давні повір'я говорили... бажай, але бажай обережно, інакше темрява почує тебе. Знову старий став вітром, і вихор підхопив перелякану Рошні. Як уві сні, пронісся повз неї Трипілон — парадний зал палацу, пронеслися сходи, прикрашені рельєфами... зал ста колон і кам'яні бики, що вартовими завмерли біля воріт... пронеслися лабіринти скарбниць, комор... Яскраві фарби, вишукана плитка, золото, срібло, слонова кістка й мармур... все це залишилося позаду. Англа Мейню реготав, зовсім як людина, коли покидав Персеполь зі своїм дорогоцінним скарбом.

Невідомо, як далеко заніс би принцесу вихор, якби високий воїн у пурпуровому плащі не заступив йому шлях на одному з пагорбів, вкритих чахлим чагарником. Кинувся в чорний пил цей воїн і вирвав з лап злого духа прекрасну дівчину.

Її рятівник був могутнього зросту, гарний, з гривою чорного волосся й очима темними, як беззоряна зимова ніч. Він обережно опустив Рошні на землю, дивлячись на неї з трепетом. Він відразу впізнав, хто перед ним, – за її пурпурно-золотим вбранням і дорогоцінним царським вінцем.

— Я Бахадур — воїн, і я той, хто брав участь у великому поході твого батька на Вавилон. Я той, хто бився біля міста Описа, коли твій батько здобув перемогу, і тоді ми взяли місто Сіппар. Але твій батько зрадив своїх воїнів, втягнувши країну у виснажливу війну з кочівниками. І тоді я пішов у гори – і зараз я живу одним днем, як цей вітер, це небо й ці пагорби… Поділи зі мною це життя, прекрасна, і я обіцяю зробити тебе щасливою. Ти станеш королевою мого життя… Ти стала найбажанішою для мене, і ім'я тобі буде – Арзу. Чи приймеш ти його?

І погодилася царська дочка, покохавши розбійника з першого погляду.

... У тіні платана стояли закохані, вдалині виднілися отари кіз, що здавалися білими хмарами на пологому пагорбі – трава вже висохла, і немов жовтуватий дивовижний килим розстелявся перед розбійником і його нареченою. Цвіли кущі фісташки і мигдалю – пінисто, ажурно, немов дивовижні мережива були розвішані по гілках, і несло вітром гіркуватий аромат, і дурманив терпким запахом полин, що ріс по долині.

А вдалині височіли гострі вершини гір, пронизуючи вершинами синє, як шовк, небо. Трохи подалі виднілося рідколісся з оливами... зарості янтаку і тамариску покривали схили.

Ніколи не шкодувала про свій вибір Арзу – навіть коли доводилося пити козяче молоко, їсти сушені фіги й проводити в сідлі не один день поспіль. А Бахадур не брав більше жінок у свій намет і ніколи не тримав під замком свою Арзу, ніколи не возив її в закритому візку, ревнуючи до власної тіні.