ЯСЕНЬ І ЗОРЯНА

... Не ходи в той ліс, там лісовик живе, там темрява танцює, мандрівників зі стежки зводить. Владу взяв над усім дух лісовий, худоба його – олені та кабани, ведмеді, всі звірі йому належить. Зграї вовків навколо нього сірими річками під соснами течуть – кінця і краю не видно їм. Пси вони йому, як ось у людей на подвір'ї собаки, так вовки – у лісовика...

Казки про духів та зачарований ліс Ясень з дитинства чув. Містечко, де князював його батько, Дивослав, волхви берегли, жертви їм люди завжди носили, і не тільки пшеницю, ягнят та биків. Кожен, хто навесні витягав жеребом зелений камінь з білими прожилками – здавалося, іній то на траві іскриться, – повинен був віддати свою старшу дочку лісовій гущавині. Забирали дівчину до бурелому, і більше ніхто у світі Яві її не бачив.

І ось настав час Зоряні, дочці воєводи князівського, вирушати до старих сосен, що ростуть з одного кореня – там лежить плоский камінь, порослий мохом, там заради племені вона мала пролити кров, стати лісовою нареченою. Але не зміг Ясень того винести, любив він дочку воєводи, восени сватати збирався. Вирішив – піду в ліси слідом за Зоряною, відіб'ю її у лісовика.

Сказано – зроблено. Сів на коня й вирушив у дорогу. Їде вузькою стежкою, ялини до нього гілки тягнуть, скриплять протяжно, зупинити хочуть. Раптом Ясень чує – немов батогом хтось клацнув. Невже це господар лісовий стада своїх жене?

І ось бачить княжич – сидить на пні старий з довгою білою бородою. Поглядає недобре, в очах вогники зелені, вій і брів немає – жах, одним словом. Те, що це лісовик, Ясень відразу зрозумів – тіні старий не відкидав, та й каптан його був вивернутий, а сорочка – швами назовні. Не розгубився княжич і заздалегідь припасеною мідною монетою в лісову нечисть і запустив. Залаяв лісовик, сплюнув зло, а діватися нікуди — потрібно тепер слухатися чужинця.

— Коли зловиш, виконаю будь-яке твоє бажання!

Крикнув і зник, а княжич залишився на галявині — раптом бачить, стадо кабанів мчить, але все повз нього, не нападають. Ясень тятиву натягнув – але тут з кущів раптом олень виривається, копитами землю б'є, роги у нього – позолочені, на лобі – сонце сяє, на грудях – світлий місяць сріблом іскриться, а по боках – ясні зірки розсипані. Розсікає гіллястими рогами повітря, в очах – червоні іскри світанкові. Княжич лук і опустив – якщо лісовик прийняв вигляд оленя, вбивати його не можна, священна ця тварина, а стріла лиха випадково може в тура потрапити, біда тоді буде. Все плем'я загине або проклятим стане, якщо Ясень зараз забуде заповіти дідів. Але як же Зоряна? Невже вона втрачена назавжди?..

Засмутився княжич, а олень підійшов до нього і каже людським голосом:

— За те, що помилував ти мене, поверну твою наречену! Поспішай на захід, до зелених пагорбів — там пасеться золоторога лань. Зловиш її — спадуть чари з дівчини.

— Дякую, рогатий! — вклонився до землі княжич.

І зник дивний звір, а з ярів туман зміями поповз, немов би хотів шлях Ясеню перегородити. Але ось позеленів туман, заіскрився золотом і сріблом, і зрозумів княжич – погоня за оленем привела його в інший світ, тут немає людей, і повернення звідси може не бути. Ні води в струмку напитися не можна, ні ягідки з'їсти – інакше навіки залишишся в підземному світі, дороги назад не знайдеш.

Але сміливий був княжич, духом сильний. Вирушив до лугів – в той бік, куди олень йому вказав. Їхав він лісом довго, вже й сонце схилилося до заходу, а лугів все немає, і немає. Їхав княжич день, їхав другий – серце калатає. Страшно, але вигляду він не показує, пити і їсти хочеться, але тримається Ясень, нехай і з останніх сил. Раптом бачить – закінчився прадавній ліс, попереду трави зеленим морем плескають, конюшина й ромашки піною здаються на гребенях хвиль. І не стукає, не гримить копитами – а стрілою лань летить, копита у неї срібні, роги з червоного золота.

— Куди ти летиш, молода лань? — зловив її княжич та в очі її медові заглянув — а очі у лані точнісінько як у Зоряни, нареченої загубленої.

— Я біжу-лечу до річкової води... потрібно в воду копитом ступити, тим копитом воду студити...

— Не можна тобі до річки, там мертва вода. Не повернешся тоді вже до людей, не ступиш зі мною на рушник... Йди зі мною, Зоряно!

І в цю мить лань обернулася дівчиною, княжич посадив її перед собою на коня, і вони помчали геть з підземного світу.

А на весіллі Ясеня і Зоряни був гість з підземного світу — золоторогий олень з ясними зірками по боках і світлим місяцем на грудях. Хороший то знак, говорили люди, щастя буде в князівському маєтку і багатство.