ЗОРЯНА ТА ВЕДМІДЬ

У хаті темна лучина горить, а навколо — туманний морок, у дворі він тупотить, білими зміями по траві повзе, тонкі стовбури яблунь обіймає. Стукає в хаті кужіль об лавку, спритні пальці старої Добряни — схожі на павучі лапки — перебирають, скручують нитку. Тихо в хаті, чутно навіть, як вітер за стінами свистить.

Багато зим і років на білому світі Добряна прожила, багато чого побачила — і поганого, і хорошого, а тільки душа її чиста, як кришталеве джерело, залишилася. І дивно було в ті темні часи — люди племені чудського на краю дикої гущавини жили, данину духам моровим платили, і не тільки зерном та худобою. У голодні зими і дівчат-красунь на відкуп Морозу вели — віддавали смертних заміж за студену синь, за холод тріскучий.

Добрянці пощастило – жодного разу проклятий жереб їй не випав, і прожила вона життя щасливе, за хорошим і працьовитим чоловіком, він уже давно до дідів в інший світ пішов, а все ж тужить за ним стара. Буває, задумується, у віконце дивлячись, і очі її бліді, за роки вицвілі, ніби туманом затягує. Тоді рідня її не чіпає – знають, що посидить-посидить, позітхає Добряна та знову за справу візьметься, прясти чи онуків няньчити – в поле ходити чи за худобою слабка була вже бабця, ноги тягла, та й падати почала. Але довго не тужила вона за своїм покійником, бо пам'ятала – не можна мертвих кликати, не можна за ними вбиватися – почує потойбіч, під виглядом людини з'явиться до вдовиці або дітей мрець, піди потім, прожени. Не проженеш.

Ось і проводила стара майже весь час в хаті, а онучки молодші – Орися та Катря – все поруч крутилися, казок просили. Дуже любили дівчатка слухати старі казки – вірили вони у все, що бабуся їм розповідала, бувало, і тремтіли від страху потім на печі, а все одно слухали, роти відкривши.

Була у Добряни ще старша онука, Зоряною звали її, вже виросла дівка, скоро наречені підуть до двору з весільними дарами – останній рік залишався їй погуляти на волі. Але чим ближче до того, тим сумнішою ставала Зоряна, уважно слухала казки бабці, і особливо подобалася їй одна — про ведмедя з роду чарівників берендеїв, який живе в гущавині лісу й краде дівчат-красунь. Говорили в селі, що в минулі роки, яких навіть стара Добряна не пам'ятає, виходив з лісу дикий звір і дівчат із собою забирав. Хто повертався додому, хто ні — по-різному бувало. А хто й перевертня з собою приносив – дітей тих шанували в селищі, любили їх і балували, бо люди знали, що це ведмежата, і якщо образити такого – прийде батько, і всім буде непереливки.

Мало хто з таких лісових дітей виростав серед людей – на сьоме літо ведмідь з лісу виходив і забирав свою дитину. Дівчата, що у нього в барлозі жили колись, сильно сумували, довго не затримувались на світі, і навіть якщо потім виходили заміж, то інших своїх дітей особливо не любили, за первістками тужили.

Ось таку казку бабуся Добряна колись розповідала онукам, і хто б міг подумати, що за її життя ведмідь повернеться.

Але, мабуть, на роду Зоряні було написано піти від людей – давно вже рідні її боялися, що вона витягне жереб і взимку потрапить дружиною до Мороза, адже чомусь найгарніші дівчата діставалися тому проклятому камінцю... Мабуть, чого боїшся, те й трапиться. Не жереб випав, так берендей з лісу вийшов.

Того дня Зоряна з молодшими сестрами по ягоди пішла, але трохи зі стежки звернула, як бачить – якась інша гущавина стала, і дерева мохом вкриті, і похмуро стало, і павутина всюди, та цвіллю, болотом тхне... адже тільки що навколо була світла діброва. Не встигла дівчина злякатися – а з високих кущів вийшов величезний звір. Зоряна спочатку не зрозуміла, що то людина у звірячій шкурі – він голосно ричав, і такий тріск лунав по лісу, ніби й справді ведмідь ламає гілки. Він дівчину на плече закинув, та й потягнув до своєї барлоги. Кричала Зоряна, билася в його сильних лапах-руках, а що вона могла вдіяти проти такої сили?

По лісу довго її ведмідь ніс – трави високі росли, по груди б їй були, якби своїм ходом вона йшла. Зоряна намагалася запам'ятати дорогу, та хіба ж зрозумієш у дикій гущавині, куди тебе тягнуть? Всі дерева схожі одне на одне, стежки немає... незабаром болото ніби закінчилося, бо запахло ягодами – якраз суниця відходила, чорниця починалася. До вечора ведмідь приніс свою здобич до старенької халупи, що наполовину вросла в землю – віконця маленькі, прямо над землею, а трава висока, соковита… похмурий ліс, майже не проникає крізь крони сосен-велетнів сонечко. Зруб темний, без сходинок, без розмальованих віконниць – і як жити в такій землянці?

Ведмідь Зоряну опустив на траву й каже:

— Будеш тепер зі мною жити, моєю дружиною станеш, дівчино. Кашу мені будеш варити, а я на полювання ходити. Коли втекти надумаєш – пам'ятай, що все одно наздожену і назад поверну, не сердь мене, бо лютий я стаю, коли щось не по мені виходить. Будеш слухатися мене в усьому – будемо жити з тобою добре.

Зоряна поплакала-потужила, а робити нічого – селище її незрозуміло де, йти цілий день, та й знати б хоч, куди... Та й ведмідь виявився не звіром, а людиною, що шкуру з пащею ікластою на себе накинув. Стала дівчина жити в хатинці його, кашу варити та з полювання чоловіка свого дикого зустрічати.

Минуло два місяці з того часу, як Зоряна почала жити в лісі – вона звикла, пристосувалася. Спочатку вогнище було їй важко розпалити – вдома була піч, – але незабаром поралася вона в землянці, наче все життя тут провела. І їсти приготує, і порядки наведе, і павутину всю зняла, землю з голками сосновими прибрала – в хатинці було брудно, незатишно. Але з легкої дівочої руки стало добре та чисто. Чоловік її був задоволений, любив її, та все повторював-наказував – не йди нікуди, щоб не розлютити, мовляв, мене.

Зоряна й звикла з часом в лісі. Але сумувала вона за рідними, і ось стала просити свого чоловіка – відведи мене до села, хоч одним оком на сестричку погляну, з батьком і матір'ю обіймуся, бабусю хоч в останній раз поцілую – вона стара, доживе чи ні до наступного літа, ніхто того не знає. Хмурився чоловік її, незадоволений був, а не зміг противитися вмовлянням. Забралася до нього на плечі Зоряна, та й вирушив він до її рідного селища. Йшли майже цілий день вони – і дозволив чоловік їй переночувати в батьківському домі. Мовляв, все одно ніч ось-ось опуститься, по лісу в темний час бродити собі дорожче, нечисть може з ярів вилізти, небезпечний час після заходу сонця.