ДИВОЦВІТ

У давні часи, коли дивний народ і люди у світі жили, дружбу водили й навіть весілля справляли, народила одна смертна жінка двох дочок, і були вони, в один час народжені, такими різними, що лише диву мати давалася.

Та, що першою народилася, була чорноволоса й бліда, з очима темними, як ніч беззоряна, з обличчям вузьким, рисами тонким, немов з каменю витесаним, норовом вона була як річка буйна, що лід навесні ламає, якщо розлютиться – нікому спокою не буде, і з самого дитинства сили не було на неї, якщо задумає що – обов'язково зробить, ніяких перешкод перед собою не бачила. Любила вона, як підросла, в ліси ходити, блукати по стежках, зарослих високою травою, любила на зірки дивитися, залізши на руїни старої фортечної стіни біля обсипаного броха. Назвали її Бріанон, і боялися люди її пронизливого погляду, незабаром і уникати стали. Але їй байдуже – на самоті навіть краще, спокійніше.

А ось та, що другою на світ з'явилася, і була названа Ріанна, була немов сонячний промінчик – ясна обличчям, смаглява, немов феї її золотим пилком притрусили, в погляді – синя морська хвиля, коси пшеничні, зі сріблястим відливом. Відрізнялася від сестри вона ще й тихим і скромним характером, ласкава була до будь-якої істоти – хоч зі світу людей, хоч із чарівного світу. Як підросла, почала трави збирати, зілля варити, все мріяла створити такий відвар, щоб навчитися роки людям продовжувати – шкода їй було, що смертні живуть так мало, що нитка життя їх обривається так швидко. Але що б вона не кидала у свій казан, які б трави не змішувала, все марно – не виходило у неї створити напій довголіття. І стала тужити Ріанна, а полях все частіше пропадати, серед лугів або боліт, в лісах та гущавині – все шукала дивоцвіти, що допоможуть їй мрію виконати.

Помітила це все її сестра, яку за любов до пітьми прозвали Темною. Довго думала Бріанон, чим допомогти, і вирішила запитати поради у чарівного племені. Нікому нічого не сказавши, вона вирушила в ліс, де починалися володіння добрих сусідів. Довго вона йшла по високій траві – стежки не було, ніхто не ходив у той бік, гілки старих дерев хапали її за сукню, немов намагалися утримати, на шляху виростали сучкуваті корчі, мошисті валуни. Незабаром стемніло, а палацу фей все не було видно – Бріанон, звичайно, знала, що без запрошення в цей чарівний ліс не варто йти, але їй дуже шкода було сестру, адже та цілими днями пропадала в полях у пошуках трав.

Блукала в цей день до самої півночі та, що ім'ям її була прозвана, і зглянулися феї, побачивши, що дівчина сповнена впевненості знайти їх... У мороці синім могильним світлом заблищали поганки, що росли навколо, – люди говорили, що такі місця відьомські стороною обходити треба, говорили, що якщо вступиш у коло, ніколи дороги додому не знайдеш.

Не злякалася опівнічниця, але і в коло не увійшла, сіла на траву біля грибниці й стала чекати господинь лісу – незабаром вони й з'явилися. Прозорі створіння із зоряного пилу й місячного сяйва, були вони худорляві й бліді, з довгим чорним волоссям і величезними темними очима. Бріаннон здивувалася своїй схожості з ними – до того вона фей цього лісу не зустрічала, а лугові діви, що з'являлися їй ще в дитинстві, були світловолосими й бурштиноокими, вони не перестаючи сміялися й співали пісні, плетучи вінки з волошок. Мешканки цього лісу були сумні й холодні — як місяць на чорному шовку неба.

— Навіщо ти з'явилася в нашому лісі? — запитала одна з фей, наблизившись. — Чи не знаєш, що ми не відпускаємо тих, хто станцює з нами? Не зі злості ми... а лише з благих намірів – не зможе більше серед людей жити той, хто пив місячне молоко й куштував нічну темряву цієї гущавини. Іди, поки можеш...

— Не піду! – Бріаннон завжди була впертою. – Не піду, поки не дасте мені того, за чим я прийшла.

— І що це? — запитала інша фея. — Коштовне каміння? Чи любов? Чи вічне життя?

— Мені нічого не потрібно, а ось моя сестра мріє знайти чарівні квіти — квіти, які продовжили б людям роки — занадто мало вони живуть на світі, занадто швидко згорають на вітрі, не встигнувши насолодитися щастям. Допоможіть сестрі – а я все зроблю, що скажете.

– Навіть сама дивоцвітом станеш, щоб виконати мрії людські? – і жорстока посмішка з'явилася на тонких губах першої феї.

Завмерла на мить Бріаннон, не знаючи, що відповісти – але серед людей їй та її опівнічній тузі все одно не було місця. І кивнула вона, погоджуючись.

…А на ранок на лузі біля селища, де жили сестри, з'явилися чарівні квіти. Ніхто таких ніколи не бачив, але зраділа їх появі Ріанна-чарівниця. Зібрала пелюстки ніжні, і цього разу вдався відвар на славу – допоміг він людям роки продовжити.

Тільки ось опівночі ніхто більше не бачив – зникла, говорили, в чаклунських лісах, до фей пішла. Вона була не з цього світу, а інший світ завжди забирає своє. І тільки її сестра знала, що насправді сталося – її серце відчувало все. Але Ріаннон нічого не могла виправити – чарівниця темна зробила свій вибір.