СНІЖНИЙ САД

На краю землі, в одній східній імперії, під її дивними кришталевими небесами, де навесні в садах і парках цвіте сакура, а восени – прекрасна хризантема, чиїй дивній пишності й витонченості заздрять навіть троянди, жив сміливий і справедливий правитель на ім'я Анахо. Червоними килимами квітів були встелені влітку гірські схили цієї країни, і здавалося – вершини стікають кривавими сльозами, готуючись затопити ними долини й заплави річок, і казки минулого оповили химерною павутиною мрій кожен день, що народжувався з хвиль східного моря. Тут люди однаково шанували богів і духів природи, що жили в горах, на дні моря й серед густих тінистих лісів.

Люди, що жили в цій країні, вірили, що щасливим буде той, хто дивиться на квіти, захоплюючись їх дивною красою. Ханами – так називався цей обряд. Тільки сніг і місячне світло приводили жителів того краю в таке ж піднесення, як пелюстки білих троянд або сакури, і зажадав Анахо, правитель цієї імперії, створити сад крижаних квітів. І послав він гінців по всьому світу з проханням знайти такого чарівника або вченого чоловіка, який міг би виконати його бажання.

Одного разу імператор насолоджувався обрядом, сидячи у своєму розкішному саду серед кам'яних статуй, біля фонтану, що співав для втіхи свого повелителя. Лілові та жовті орхідеї звисали пишними гронами й дарували красу та аромати сонячному світу і Анахо, який дивився на їх яскраві пелюстки з насолодою. Енокі – залізне дерево – давало хорошу тінь, і вітерець доносив солодкі аромати квітів, але все ж імператор був сумний. Анахо не міг забути про свою мрію – сніжні квіти, які, виточені з льоду, кришталево виблискували б під бурштиновими променями і не танули б навіть у найсильнішу спеку

І раптом заіскрилося повітря і, немов у казці, з'явилася в саду дівчина з круглим, як місяць, обличчям і чорним, як беззоряна ніч, волоссям, заплетеним у кілька кіс – вони були обгорнуті короною навколо її голови й прикрашені білосніжними лілеями, ніби вкритими інієм. Імператор здивувався раптовій появі чарівниці – а в тому, що це була не проста дівчина, можна було не сумніватися, дивлячись на її дивовижний наряд з синього шовку, прикрашеного діамантовою крихтою й великими морськими перлами, адже ні в кого в країні Анахо не було таких дивовижних тканин, надто багато була вбрана гостя. Мигдалеподібні очі, мармурова шкіра, родонітовий рум'янець на щоках, губи – немов стиглі вишні – і сама чарівниця була вродлива... Але більше підкорили імператора квіти в її волоссі – це було саме те, про що він мріяв уже стільки років. Лід, який не тане під сонцем.

— Скажи мені, хто ти і навіщо з'явилася до мене, відриваючи від споглядання красот орхідей, — холодно повелитель дивився на дівчину, не виказуючи свого інтересу до лілеї, яка іскрилася і блищала, немов дивовижний алмаз.

— Анахо-сама, я прийшла, коли почула про твоє сильне бажання створити дивовижний сніжний сад. Мої квіти виткані зі снігів, пещені хуртовинами і прикрашені інієм. Я можу показати тобі цю красу й подарувати можливість приходити до мене в будь-який час дня і ночі.

І тільки після цього імператор звернув увагу на туманний погляд своєї гості. І був він хитрий, як у лисиці, на мить навіть здалося володарю, що в складках сукні промайнув пухнастий хвіст.

— Що ти хочеш натомість, прекрасна? — з придихом запитав імператор Анахо, починаючи розуміти, що чарівниця ця — примарна лисиця зі світу мрій.

— У мене три прохання до тебе, Анахо-сама. Перше — не говорити нікому про те, де був і що бачив. Друге — не рвати квіти в моєму зимовому саду. І третє... чи здогадаєшся про нього сам? — Діва солодко посміхнулася й сіла на лаву поруч з імператором, поклавши вузьку, як пелюстка лілеї, долоню на його груди.

Імператор Анахо поцілував свою дивну чарівну гостю. Звичайно, він здогадався про прохання – вона хотіла його кохання.

А після ночі, наповненої пестощами чарівниці, імператор вирушив у світ, де жила його кохана, яка виявилася кіцуне. У саду, де крижано виблискували снігові квіти, він зустрів багато її сестер — витончених і граціозних лисиць з таємничими вогниками в очах. Багато хто дивився на нього з неприязню, а на чарівницю — з тугою й невимовною печаллю, ніби передчуваючи біду. Але імператор нічого не помічав, він забув навіть про господиню саду, все ходив серед клумб і з захопленням дивився на квіти, обережно торкався їх, гладив пелюстки, і завмирало від подиву його серце.

І коли не зміг втриматися від спокуси повелитель Анахо, коли зірвав крижану квітку – піднялися в повітря безліч зелених вогників, і зірвалися зі своїх місць лисиці, занявкали пронизливо і грізно, і розірвали на частини того, хто посмів зруйнувати красу їх сніжного саду.

Гірко плакала кіцуне, але не змогла оживити коханого, і тоді віднесла понівечене тіло до палацу й наказала посадити над ним білосніжне дерево, як нагадування про бажання, що погубило імператора.

На могилі повелителя Анахо виросла струнка розлога айва – але з того часу люди обходили стороною це дерево, чия біла кора стала символом смерті й жалоби.