САД ГУРІЙ

У чарівних садах гурій сплітаються в серцях бенкетуючих вірність і розпуста, проростають отруйними квітами кохання й пристрасті серед кипарисів і пальм грішні людські бажання, а в серпанку вічноквітучих персикових дерев ллється цілу вічність густе багряне вино, ніби людська кров з розчинених вен.

І бенкетує тут колишній повелитель Персії Артаксеркс, загиблий у війні з девами, покараний ними за те, що зійшов на престол батьковбивцею і братовбивцею.

А країна його, країна яскраво-синього неба і червоних пісків, у біді. Але не було раніше такої біди, не було такої загрози, з якою не впорався б Артаксеркс, сміливий і войовничий, гордий і нескорений. Він був героєм, і не було йому рівних у битвах. Але він загинув, духи забрали його тіло в небо, а його син занадто малий, занадто слабкий, занадто крихкий і ще дурний, всього п'ять весен живе під сонцем. А сад гурій перетворив героя на розпусника, вічно готового віддаватися розвагам.

Залишився цариці тягар влади, залишилися їй його вороги, залишилася їй його вірна армія...

Колишня вавилонська наложниця, крученим поглядом дивиться цариця з висоти свого трону, оберігаючи владу малолітнього сина. Вона знає – багато хто хотів би усунути і її, і Дарія – але любов полководця Агаселая зберігає прекрасну Парітасіду. Його любов зберігає царевича.

Нікому не показує цариця свого страху. Ніхто не знає її побоювань... Але сниться їй щоночі, що сади гурій — де їй не належить бувати, оскільки вона ще жива, — розчиняють золоті ворота, і кидаються до неї бронзовошкірі красуні з оніксовими очима, холодними й небезпечними... Пташиними пальцями з довгими гострими кігтями чіпко хапають її красуні-гурії за руки, і дзеленчання браслетів згубно несеться по вітру, і запах тління і гнилості, запах смерті й затхлої печери чується Парітасіді, поки тягнуть її до кришталевих струменів водоспаду, і бачить вона, як крізь шкіру гурій світяться черепи. Скаляться і регочуть гурії – насмішка й злість в їх поглядах, адже знають вони, що немає місця колишній наложниці в небесних садах, що вона скоро піде, а ось їм вічно танцювати серед золотих гір, на березі срібної річки, тішачи погляди своїх п'яних повелителів.

Але не сміють гурії не послухатися Артаксеркса й ведуть Паратасіду туди, де бенкетує під оливками її померлий чоловік. І щоразу змушена дивитися цариця на гріховні його розваги, пити кисло-солодке хмільне вино з його долонь, чути запах мертвого тіла... пестити й цілувати того, хто давно вже став тінню серед тіней.

Це – плата за владу. Це – плата за багатство і пошану, якими оточена цариця. Це – плата за вінець і трон. І страх крадеться за нею тінню, страх сидить на сходах поруч з троном. Страх – в очах принца Дарія. Страх – на обличчях підданих.

Немов бачать всі на блідому обличчі цариці сліди нічних розваг. Немов бачать – очі її чорнішають з кожним днем, а шкіра – стала відливати перламутром.

І хотіла б позбутися свого прокляття цариця, і не знає способу, щоб навіки позбутися цих снів — моторошних у своїй хтивості й огидності.

Але одного разу до палацу прийшла стара пророчиця й шепотіла слова з Корану:

— Їхніми дружинами будуть чорноокі, великоокі діви, подібні до прихованих перлин. Вони будуть лежати на піднятих підстилках. Ми створимо їх у новому образі... люблячими й рівними за віком...

Наказала цариця всім піти й залишити її наодинці зі старою, і питала вона у відьми, що та хоче за допомогу. Відповіла пророчиця, що нічого їй не потрібно, крім декількох крапель крові Паратасіди. Небезпечне було прохання, але ніби затуманило ясний розум цариці, і на горе своє погодилася вона. Проткнула тонкою гострою голкою палець, і три рубінові краплі стекли в долоню старої відьми.

І тут же шкіра цариці стала кольору срібла, і в тумані зник палац і регочуча стара. Побачила Паратасіда криву оливу, квітучий персик, кришталеву річку... побачила і свого померлого чоловіка, що лежав на ложі серед шовкових подушок.

— Давно я чекав на тебе, щоб і тут ти стала моєю дружиною, — лагідно сказав він.

Перелякано плакала Паратасіда, намагаючись напоумити свого повелителя, — їхній син занадто малий і дурний, його згублять царедворці. Але нічого не хотів чути колишній повелитель Персії, бо в садах гурій був засліплений їхньою красою, сп'янілий чарівним вином, забув про все земне.

Тільки ось дружину свою кохану не зміг забути і знайшов спосіб викрасти її зі світу живих.

... Досі чути на небі плач прекрасної Паратасіди, досі вона не може змиритися з тим, що сталося. Але нікому пожаліти її, нікому допомогти, адже тут всі покликані веселитися і насолоджуватися, немає місця сльозам і смутку в саду гурій.

... Не чує більше запаху тління прекрасна Паратасіда – лише терпкість і солодкість мускусу, амбри, шафрану доноситься з вітром. В очах чоловіка вона прекрасніша й досконаліша за всіх гурій, але навіть це не вгамовує її печалі.