КЛЮЧ СИНЬОЇ БОРОДИ

У темному підвалі, на гаках, в зміїних обіймах ланцюгів залишилася та, чиї губи були червоні, як брусниця, чиє волосся було золотисте, як пшеничне поле на сході сонця, чия шкіра була біліша за сніг, чий погляд міг зрівнятися з тінистим лісом, що ріс по схилах гір... Потьмяніло волосся, тонкою осінньою павутинкою оповило тендітні кістляві плечі, губи стали сірими, мертвими, в очах — болото морове, ялинник згубний, а шкіра присипана попелом. Немає більше тієї, що йшла під вінець з проклятим герцогом, немає більше тієї, що злякано дивилася на його довгу бороду, сиву до синяви... немає більше тієї, про чию красу складали легенди й співали пісні.

Ключ у руках проклятого вбивці. Витончений, вишуканий, прикрашений рубінами – немов краплі крові, червоніли ці камені на моєму корсажі в той день, коли вів мене чоловік до наших весільних покоїв. Я йшла за ним покірно, не знаючи про страшну долю свою, не здогадуючись про страшне своє посмертя. За мою покірність, за байдужість до тортур і жорстокості герцога він подарував мені нове життя. Закував проклятий чаклун мене в срібло, заточив в нього навіки, наказавши зберігати таємницю.

Таємницю, яку захоче дізнатися його нова дружина.

І плачу я кривавими сльозами, коли бачу, що не можу допомогти нещасній, коли бачу, як спускається вона по крутих сходах у чорноту підвалів, як іде в темряві, ведена цікавістю... і хочу кричати я в тиші катівень, хочу застерегти нещасну – а не дано мені говорити.

І плачу я кров'ю, і таке моє прокляття – все знати, все бачити, все пам'ятати. І розпечені щипці, й іспанський чобіток, і дибу, і ванну, моєю кров'ю наповнену. Чути мені вічно сміх диявольський, ховатися серед складок парчевої сукні нової дружини, яка — я знаю — теж по сходах звивистих у підвали спуститься.

І не зможу я її попередити. У цьому моє покарання. У цьому моє посмертя.