ЗАМОК ЧОРНОГО ГЕРЦОГА

ЗАМОК ЧОРНОГО ГЕРЦОГА

Серед гір, вкритих темним ялинником, в якому мертві папороті гниють серед білуватої павутини і отруйних вовчих ягід, стоїть старий замок. Гострі шпилі його веж мечами пронизують криваво-червоне небо, коли слуги проклятого герцога привозять у закритих каретах гостей на Осінній Бал. Відьми й демони, вампіри й вовкулаки, чаклунки та інша нечисть злітаються-з'їжджаються вузькими гірськими стежками до широко розкритих воріт чорного замку. І летять по небу вози – люди, які продали душу в цей рік, стануть почесними гостями. Проведуть їх до головної зали темними переходами, в нішах яких дрімають лицарські обладунки й мармурові діви... відкритими галереями, з яких зриваються в безодню сухе листя дикого винограду, що обплітає колони та бортики... дзеркальними залами – тонка мережа тріщин огортає відображення, та тільки немає там, у світі двійників, провідників проклятих – вони ковзають по скрипучому паркету чорними тінями, ведуть посвячених далі й далі, туди, звідки немає повернення до звичного життя.

Чи знають ті, хто поспішає на Осінній Бал, про свою прокляту долю? На що сподіваються, чого чекають? Нагороди за вірність Темряві? Або – вічне життя в подарунок? І чи знають, яка плата буде?..

Яскраво-помаранчевий фізаліс світиться в темряві занедбаного саду, тремтиь на холодному вітрі його сухе листя, і здається, це дорогоцінні камені хтось розсипав на чорному шовку. Я йду серед цих заростей, і чути гіркуватий запах ягід, і шлейфом повзе за мною по вузькій стежці туман, і білі батоги, виткані з нього, ласкаво обіймають стовбури старих яблунь, пестяться до моїх рук, немов намагаючись закути мене в прозорі кайдани.

Щоб не втекла з проклятого замку.

Щоб стала королевою Осіннього Балу.

Хіба можу я відмовитися від цієї честі?..

З воріт ковзає Тінь – червоні очі, бліде обличчя смерті, довгий чорний плащ і рубінова брошка. Ковзає до мене, і шепіт заколисує, немов материнська пісня. Все ближче Тінь, все більше вона... І ось уже стою я перед господарем цього замку, і присідаю в реверансі, і спідниці моєї лілової сукні фіалкою розквітають на промерзлій пізньоосінній землі. І бачу я в червоних очах Тіні своє відображення, бачу бліде вузьке обличчя з осколками льоду – синіми пронизливими очима, в яких немає страху перед демонами ночі, бачу чорні пасма волосся, укладені у високу зачіску, в якій виблискують перлини й червоні гранати... Бере Тінь мене за руку, допомагає підвестися, веде по стежинці саду до високих сходів.

... Ось і парадна зала з величезним каміном, в якому можна засмажити цілого бика — але зараз там мертвий попіл, в якому сидять три відьми й з цікавістю дивляться на мене. Одягнені в сірі лахміття, вони перебирають остиглий попіл кістлявими пальцями, і в їхніх поглядах немає ні жалю, ні співчуття.

Біля вікон, завішених бордовими портьєрами, що не пропускають всередину холодну осінню ніч, застигли лицарі й дами в білосніжних сукнях старовинного крою — на лицарях обладунки й довгі червоні плащі, а довгі рукави дам збирають віковий пил з килимів, і напівпрозорі вуалі приховують мертві обличчя з порожніми очницями. Привиди колишніх балів прийшли вітати свою нову королеву. А ось і чаклунки з відьмаками – стоять осторонь, живі серед мертвих, але немає страху в їхніх поглядах, давно звикли вони до Іншого світу і тих, хто його населяє.

…Загримить тривожна проклята музика, від якої можна збожеволіти й назавжди загубитися в дзеркалах. І почнеться Осінній Бал – на межі між світами живих і мертвих, на межі між осіннім зламом і зимовою північчю.

І я, королева його, з радістю прийму тернову корону з рук мого повелителя.