ВЕРЕСОВА КОРОЛЕВА

«Де росте верес, там і людина зможе жити»

(шотландське прислів'я)

У давні часи, коли на півночі жили інисті велетні, в глибинах гір – маленькі потворні ковалі цверги, а в тінистих гаях танцювали прекрасні спокусниці феї, в Шотландії правив один король. Його ім'я давно забуте, воно зникло в тумані часу, попелом посипалося на кургани, піском пішло в торф'яні болота, і серед людей залишилася лише пам'ять про його вірну дружину, яка чекала свого чоловіка у високій вежі старовинного королівського замку. Був він побудований посеред пустки ще чарівним народом, з яким смертні раніше жили в мирі, під чаклунськими зеленими прапорами йшли в бій ватажки кланів, і нерідкими були весілля між людьми та їх «добрими сусідами». Замок цей був зведений для оборони й грізно височів на вершині скелі, в яку вгризався хвилями сивий океан. Неприступним здавався замок, викликав захват і захоплення одним своїм виглядом.

Але час нещадний до всього в цьому світі – навіть гори стають пустелею, моря висихають, а на місці пусток з'являються високі пагорби. І зараз лише руїни темніють на скелястому березі, де колись жив шотландський король, тонуть зруйновані вежі в димному мареві, лілово-рожевому у світлі західного сонця.

Я – чарівна медоносна квітка, що виросла зі сльозинки нещасної королеви, яка оплакувала багато сотень років тому свого загиблого коханого. Відтоді я вкриваю гірські схили Шотландії, її пустки й торф'яні болота, її ліси та галявини. Можна зустріти мене в сосняку, на вирубках, на узліссях і поруч з болотами. Зарості мої – дикий верес – охороняють дороги між світами з того часу, як був порушений договір між чарівним народом і людьми, що живуть в гірських долинах Шотландії. Смертним заборонено тепер йти дорогою до світу мрій – і лише рідкісні щасливці вшановуються цієї честі. Якими тільки іменами не обдарували мене люди – вресінь, підбрусничник, еріка, бересклет, версовик, багно, горобина гречуха, червона трава... Але як би я не називався, квіти мої, схожі на дзвіночки, кожен впізнає, а мед мій з пізнього врожаю гірчить злегка – напевно, тому й кажуть, що він схожий на пізнє кохання.

Ледь сходить сніг, як одразу проступають мої зелені пагони, а до цвітіння несеться вітром терпкий медовий аромат, що вабить мандрівників до чарівних пагорбів сидів. І дійсно — варто побачити галявину, що переливається чарівною веселкою, і людина завмре від захоплення в густій хмарі медоносів, серед гудіння бджіл. Якщо пощастить, то зустріне бджолину королеву — золотистим маренням пливе вона між гілочок моїх, патокою медовою стікають її коси, очі – бурштин і смола соснова, сукня з парчі прикрашена перлами та смарагдами, вишита срібною ниткою, і довгий шлейф блискучою змією повзе по траві. Прекрасна вона, як сто земних королев, а поцілунки її дарують вічне забуття та щастя. Але якщо розлютить смертний мою королеву, то заведе вона його в непрохідні зарості, спеленаю я тоді проклятого, і навіки залишиться він серед гіркоти вересових трав. Вузькі листочки мої стануть гострішими за кинджали – небезпечно злити володарку пагорбів, адже ніхто ще не втік від неї з таємничої пустки, і чимало кісток поховано під бузковим килимом вересу.

Йде пагорбами осінь, з холодними вітрами, з диким виттям примарних псів, і поступається моя королева чарівною стежкою володареві Самайна, і відцвітають мої кущі, лише сухі гілочки самотньо тремтять у тумані, і здається – все ще я квітну, все ще дарую світу гіркий аромат казки.

Не ходи стежкою осінньою, не повернешся до людей – вічно будеш спати на ліловій пустці, витканій з серпанку проклятих мрій.