ЗОЛОТА ТЕМНИЦЯ

Іскриться в яскравому сонячному світлі біля мальованої скриньки розсип самоцвітних каменів, дивовижні гарнітури виблискують бурштином і гранатами, в обрамленні старого золота і перлів – сережки, каблучки, браслети й шпильки для волосся... Зміями лежать срібні пояси з круглих ланок – з витонченим візерунком з листя, птахів і завитків, тут же пряжки для черевиків, прикрашені стразами і різними камінчиками, в самій скриньці – каблучки з великими смарагдами, гранованими аметистами й з діамантами в гніздах, медальйони з портретами на емалі, мереживо з блискучих смуг, складених з золотих або срібних пластинок-запон з самоцвітами невиданої краси... Діадеми і гребні, намиста розкішні. Берили, аметисти, халцедони, кольорові яшми, димчасті кварци, благородні бліді кварци, яскраві агати, турмаліни, іскристі топази й рідкісні зелені гранати, хризолітами які називаються... Але не потрібні всі ці скарби донці графа, її променистий погляд спрямований на просте кільце з невеликим медовим цитрином. Камінчик здається їй згустком яскравого світла, уламком сонця, настільки золотистий і прозорий він.

Шкода, що не знає дочка графа, що не дарма вона задивляється на камінчик, що не дарма каблучка потрапила до її рук – адже звідки вона взялася серед інших прикрас, вона б і не згадала.

Неважливо, звідки прийшов сонячний камінчик, важливо, що мені в золотій темниці стало тісно, на волю захотілося.

... Багато років минуло з того часу, як я жила з сестрами серед мельхіорових лісів і кришталевих річок під чистим блакитним небом... Безтурботно й вільно жилося нам — пісні дзвінкі співали, хороводи довгі водили, вінки з незабудок і маків плели, в злам літа по річці їх пускаючи, щоб долю свою дізнатися. Адже як казали — куди вінок допливе, там і чекає суджений, чия рука підхопить його — та і під вінець поведе.

Мій вінок одного разу до далеких печер поплив, туди, де змій-літавець ховався в холодній темряві — був він величезний, як гора, полум’я з пащі його могло ціле поле спалити, а в очах — плавлене золото плескалося. Я посумувала, сльозами тужливими вмилася, а робити нічого – одягай, дівко, сорочку з візерунком обережним та йди до нареченого з поклонами. Ще й сльози мої не висохли, а стояла я з дарами весільними – сорочкою та паском, самоцвітами вишитими, – біля печери, на скелястому березі, де трава не росла, квіти не цвіли. Шуміла позаду мене річка на перекатах, ридало небо дрібним колючим дощем, а вдалині, над пагорбами, вкритими диким лісом, з’являлася в сизому тумані подвійна веселка. Вона обрамляла гори і долини, і здавалося мені в ту мить — я не бачила нічого красивішого.

І ніколи не побачу.

... Мій чоловік виявився чаклуном, і щоб не втратити мене, смертну, щоб я не згнила, щоб не покинула його ніколи, він помістив мою душу в камінь медовий, сонячний. Кольором моїх золотисто-карих очей був цей камінчик, кольором бурштинової соснової смоли. Стала я полонянкою в цьому дивному світі – сиджу сто років у зачарованій печері, стіни якої з жовтого кварцу, з візерунками із золотих жилок, що в’ються грайливо, сплітаючись між собою в дивовижні картини. Чоловік мій, проклятий змій, щоночі просить кохання, з'являючись у вигляді рудого юнака з очима, що здаються шматочками бірюзи. Шкіра його – як мармур, і така ж холодна. Не люблю я його – тільки прийде мій час, вирвуся на волю.

Тільки замість себе потрібно залишити обмінну душу – і дочка графа, що милується мною, кільцем з цитрином, стане запорукою цього....

А поки я чекаю свого часу, медовими іскрами серце її хвилюючи, золотими відблисками спокушаючи.