МАВКА

В одній з гірських долин Карпат, біля кришталево-чистої річки, що невпинно шумить на перекатах, розкинулося велике село. Живуть там люди дружно, як заповіли діди-прадіди: овець на полонинах випасають, у свята колесо серед дикотрав'я водять, звуками голосних трембіт геть женуть злих духів і примар, які бродять темними ночами по диких хащах, гублять запізнілих мандрівників.

Гуцули знають – не можна після заходу сонця блукати в лісі, не убезпечивши себе вогнем живим або амулетами чарівними. У лісах, полях та на берегах річок і озер ховаються упирі та мавки, русалки та чорти... Ховаються вони серед високих трав і в гілках старих дерев, залягають серед мулу, на дні гірської річки, літають чорними птахами та нетопирами в нічному небі. І якщо поглянути на нього в світлу ніч, то відразу ясно – якщо тінь закрила зірки і місяць, значить, нечисть розгулялася.

Неземної краси та нечисть карпатська – нею і зачаровує, нею і заманює парубків та дівчат у дикі ліси. Але краса ця оманлива, брехлива – приховує вона під собою гниле нутро мерця, запах тління і трупний сморід почує той, хто в силах буде скинути з себе чаклунське зачарування.

Для того і потрібні амулети чарівні – боротися з мороком. Мольфари, чарівники гірські, з каменів самоцвітних і пір'я пташиного, гальки річкової, гілочок полину та вербени — цю траву нечисть понад усе боїться — і плели свої талісмани. Майже у кожного в селі амулети такі є. Та тільки іноді й вони не в силах людині допомогти – якщо навій світ мітку свою залишив.

І ось почув якось один парубок, Марко його звали, як на русальні свята бігали по полях довговолосі дівчата і наспівували: «Мене мати породила, нехрещену положила! Місяченьку, наш голубоньку, Ходи до нас вечеряти: у нас козак в очереті, в осоці…» Знати, нявки то граються. Злякався Марко, що тепер не відстануть від нього нечисті, адже не раз говорили старі люди в селі – якщо почуєш проклятий поклик, не врятуєшся, все одно підеш за ним у світ мертвих.

Не віддають нявки того, кого пригледіли.

Не віддають того, на кому мітка їх проклята.

Довго ховався парубок, але все ж не оминула його зла доля. Одного разу, коли вечірня роса вже впала на коси, коли совині крики стали чутні в лісі, коли ясний місяць залив сріблястим світлом луки й відроги високих скель, з'явився в долині зеленувато-синій туман. Повз він мерехтливими зміями прямо до хати Марко, і здалося парубку в ту мить, що навіть гірська річка спокійною стала, ніби заснула. Затихли звуки трембіт — мабуть, пастухи на варті задрімали. Мертва тиша запала в долині.

Чує Марко — під вікном нявкання, але чомусь не злякався цього, вискочив з хати. Дивиться — стоїть біля яблуні красива дівчина — бліда, виснажена, з довгим волоссям, в якому мерехтить золотистими нитками павутинка й розгледіти можна шматочки деревної кори. Вінок у неї дивовижний – з болотних трав і маків червоних. Сорочка біла на вітрі полощеться, і посміхається дівчина блідими губами, а в очах її – зелена трясовина.

Кинулася вона геть зі сміхом, Марко – за нею... Вже коли в ліс заглибилися, коли зімкнулися за хлопцем дерева, побачив він, проходячи повз невеликого струмочка, своє тремтяче відображення – кучерявий, у сорочці, йде він, осяяний місячним світлом, що пробивається крізь гілки старих сосен... та тільки поруч з ним нікого немає. Завмер Марко, ніби морок спав з нього в цю ж годину.

Мавка, що поруч з ним завмерла, раптом хижо посміхнулася, показавши дрібні гострі зубки... та як стрибне на парубка, чіпляючись за плечі його гострими кігтями... Запах цвілі, болота, запах кладовища і розритої могили... запах перепрілого листя... перегнилого дерева. Мертвий запах — останнє, що відчув Марко, перш ніж темрява накинулася на нього.

... Довговолоса дівчина в розірваній, забрудненій кров'ю сорочці, блукає лісом, а в тьмяному місячному світлі можна побачити, що в дірках її вбрання слизько блищать нутрощі, немов на спині красуні немає шкіри...

Мертві завжди забирають своє. Ось і зараз – ніщо не врятувало парубка, навіть амулет мольфара вдалося зірвати та відкинути, поки не спалили полин та вербена мертве тіло.

Але чує мавка, що сопілка грати здалеку почала. Рвонулася тут же геть нечисть проклята — знає, що і на неї управа є.

Йде лісом старий Чугайстер, зарослий шерстю, високий він, немов стара смерека... Не можна його перемогти і вбити його не можна. Проклятий він. А ще – мавок не любить. Яку побачить – розірве на шматки...

Ось і мчить швидше за вітер мавка лісова, сховатися поспішає. Чи встигне?.. Ні душі, ні тіла немає у неї, а все одно зникнути боїться, адже не буде для неї іншого не-життя, розвіється вона над горами прахом, попелом від прогорілого багаття... Нічого після неї не залишиться. А хіба вона винна в проклятті материнському? Хіба винна в голоді дикому?..

І біжить вона геть – прекрасна, як ясний день, як місяць уночі, як квітка папороті, що раз на рік розпускається. Біжить вона... і несе в собі прокляту темряву, гниль і тлін, лісовий морок.