КАЗКА ПРО ВЕЛЕТНІВ

КАЗКА ПРО ВЕЛЕТНІВ

Інисті велетні спустилися з Залізних гір, перетворивши північний край на пустку, засипану снігом. Важкою ходою вони зійшли в долину і принесли з собою каменепади і лавини, що поховали під собою цілі поселення. І не було порятунку нікому...

І тремтіла земля від кроків чудовиськ, і шторми, викликані несамовитим диханням їх, топили кораблі і рибальські човни... Ожила стара казка. Казка про великих Знищувачів, що принесуть руйнування й голод у північні землі. Ожили стародавні пісні — вони чулися тепер у свисті ураганних вітрів, у витті зимової холоднечі. З талих озер на кам'яних обличчях велетнів дивилася на людей зима і хуртовина, насолоджуючись їхніми муками. І не було нікому порятунку — хіба можуть допомогти тонкі дерев'яні стіни домівок, чи можуть вони врятувати від крижаного подиху, що руйнує навіть найвищі гори?.. І злітають з петель двері, розлітаються на друзки дахи... Йдуть Інисті велетні по північних землях, нікого не щадять, нікого не жаліють. Бо кам'яним серцям невідоме співчуття, бо крижаним очам незнайомі сльози.

Чи знайдеться герой, що зможе перемогти велетнів? Кажуть, він уже народився, і Північ чекає на свого рятівника, чекає і вірить — зійде лід з відрогів скелястих гір, розквітнуть у долинах первоцвіти, зазеленіє трава і знову зазеленіють поля... Повернуться люди на рідні землі, і не буде більше страху перед холодом і каменепадами...

— Матінко, я, коли виросту, поверну Королівству північні передгір'я! Знищу велетнів! — Хлопчик років п'яти махає дерев'яним мечем, стрибаючи по скобленій дошці підлоги. Очі горять — сині, як весняне небо, глибші за високогірні північні озера. Бачить малий себе в обладунках, в плащі, підбитому вовчим хутром, зі справжнім мечем, не іграшкою.

— Ніхто не зможе перемогти велетнів, — відповідає мати, а на її обличчі від очей промінчиками розбігаються зморшки. Не подобаються їй слова сина — скільки вже було таких, хто пішов крижаною стежкою до Залізних гір і не повернувся? Нікому не дано перемогти чудовиськ, а казки, що пророкують появу героя... вони всі брешуть! Ніхто не зможе перемогти темряву і холод.

— Меча мені дасть ясна зоря, обладунки — місячне світло викує, а ріг — море дарує. Вита раковина то буде, перламутрова... — чується дитячий голосок. — Сонце допоможе мені! Небо! Гори! Самі гори допоможуть!

По щоці матері скотиться сльоза, витре вона її потайки і знову до шиття повернеться. Намагається не слухати, не чути слова сина. Брешуть казки! Брешуть!

Тріщать поліна в вогнищі, дим до отвору в даху в'ється, і в клубах його кам'яні велетні з гір падають, розсипаються крихтою, і їх передсмертний рик несеться над крижаними пустками. І тане сніг...