ДИВА

Стежка звивалася між валунів, ховаючись за шипшиною, — там, в лісі Анандейла, здавалося, зібрані всі дива світу! Інакше чому дорослі такі суворі й не пускають далі, ніж ці зарості? Мабуть, тому, що в казки вірити розучилися і бояться, що діти не захочуть жити в селі, дізнавшись, як чудово під кронами старих дубів, які дива-дивні можуть відбуватися на березі прозоро-кришталевого озерця. Так думав Йоган, поки поспішав до лісу по зарослій травою стежці — тут давно ніхто не ходив, ще трохи і взагалі зникне шлях у стародавню гущавину. А не можна, щоб зник! І не можна, щоб люди забували про болотні вогники, і про тролів, і про лісових мешканців, що бережуть дерева і трави і приносять в цей край весну. Не буде їх — не зацвітуть навесні конвалії та фіалки, та й нема чого їм цвісти, нікого радувати. Людей із села, чи що? Згадавши вічно похмурих сусідів — гнівного коваля, хитрого мірошника, що живе на узбіччі, стару Нінель, яку вважали відьмою, і всіх інших, вічно зайнятих роботою й незадоволених життям, Йохан подумав, що це зовсім не ті люди, яких радують квіти й сонячний вітер, що несе гіркі аромати вересу й полину. І хлопчик вирішив — втечу в ліс, буду жити з дивними людьми, забуду про будиночок, зарослий мохом, що стоїть на березі річки. Трохи шкода було старого батька, який залишився там, але казка, що живе в лісі, не давала спокою, манила, кликала й зачаровувала. І чомусь Йохану здавалося, що батько не буде сумувати — від зайвого рота позбувся. А що як буде? Не знаючи, що робити, — повернутися чи ні, — Йохан завмер посеред високої папороті.

— Не ходи! — почулося з гілок шипшини. Там, серед червоних квітів, сиділа яскрава пташка з блискучим пір’ячком.

— Це ти сказала? — недовірливо запитав Йохан, зупинившись.

— А ти бачиш тут ще когось? Не ходи в ліс, не дарма заборона накладена. Останній, хто пройшов цією стежкою і не послухав мене, згинув у болоті. Не ходи.

Птах заспівав — дзвінко, голосно — немов і не говорив щойно людським голосом.

— А я не загину — я сміливий!

Йоган не став її слухати — все одно пірнув під завісу гілок, заглиблюючись у хащі. Не встиг пройти й сотні кроків, як почув крики з яру. Хтось кликав на допомогу тонким писклявим голоском. Обережно спустившись, Йоган знайшов під купою опалого торішнього листя невисокого чоловічка — з довгою бородою, чорними очима, схожими на ягоди чорниці, в старовинних черевиках з пряжками й у зеленому камзолі, які носять шляхетні пани. Чоловічок кричав, що скотився в яр через підступи брата, злого горбатого карлика, і що Йоган отримає горщик із золотом за те, що врятує його.

Але як тільки Йоган витягнув гнома з яру, той струсив з себе листя й гілочки та махнув рукою, ніби прощаючись. Але хлопчика було складно обдурити — він одразу схопив врятованого хитруна за поли його розкішного оксамитового камзола.

— Ти обіцяв нагороду! — крикнув він.

— Мало що я обіцяв, — буркотливо відгукнувся гном, намагаючись вирватися. — Тобі не казали, що не можна довіряти лісовим мешканцям? А знаєш — чому? Тому що всі ви, Великі, жадібні! Тільки золото вам і подавай. Думаєш, просто так ми відгородилися від вас стіною з шипшини?

— Не всі ми жадібні! — Хлопчикові стало соромно за весь людський рід. — І я доведу тобі це! Не потрібно мені твоє золото — краще покажи мені чарівний світ!

Гном здивовано подивився на Йохана — занадто незвичайне прохання. Люди завжди просили самоцвіти або золото й ніколи не відмовлялися від такої нагороди.

— Показати наш світ?

— Показати ваш світ!

— Тримай! — Гном простягнув йому кільце — гладке, без каменів або різьблення. — Це чарівне кільце. З його допомогою ти зможеш потрапити в наш світ, який ховається від людських очей.

Йохан відпустив його камзол, і гном зник. А хлопчик вирішив, що на сьогодні з нього досить пригод, і, повісивши кільце на шнурок, сховав його під сорочкою, щоб ніхто не побачив чарівний подарунок. А потім поспішив додому, щоб батько не встиг помітити його втечу — чомусь стало соромно за те, що він хотів кинути старого напризволяще.