ДУША ЗИМОВОГО ЛІСУ

Янко, дроворуб із селища, що розкинулося на обох берегах повноводної річки, зараз скутої льодом, щодня вирушав до далеких пагорбів за деревиною. Найбільшим попитом на торжищі користувалися стовбури високих корабельних сосен, що підпирали своїми верхівками набряклі снігом хмари.

Янко любив ліс, і завжди йому було важко рубати дерева, але по-іншому заробити на хліб він не міг — а вдома чекали на нього мати з малолітніми братом і сестрою. Іноді дроворубу здавалося, що дерева шепочуться про щось між собою, і навіть стогнуть і плачуть, коли його сокира стукає по їх гладких коричнево-золотистих стовбурах. Але він списував це на свою занадто бурхливу уяву, на свист вітру в вічнозелених кронах сосен і крики птахів.

Того дня, коли сталася вся ця історія, Янко, як зазвичай, вирушив у засніжений ліс. Худорлявий і спритний, хлопець легко йшов між старовинними в'язами й буками до соснового бору, час від часу провалюючись по коліно в сніг, коли вузька стежка зникала з-під ніг. Тепла заяча шуба, високі чоботи й борсукова шапка, з-під якої стирчало кучеряве каштанове волосся, розсип веснянок на вилицях — Янко був звичайним парубком, закоханим у сусідську дівчину. Але Мар'янка й не дивилася на дроворуба, а подружки насміхались у неї за спиною — принца, чи що, чекає наша красуня? Ось так і жили вони — Янко рубав дерева та возив деревину на торжище, потайки зітхав про свою карооку сусідку, а вона мріяла про нездійсненне — як зайде до неї одного разу в світлу кімнату молодик у червоному камзолі та візерункових чоботях, у дорогих хутрах і прикрасах, і забере її до свого замку.

... А в лісі тим часом починалася сніжна буря, пронизливий холодний вітер майже з ніг збивав, але Янко вперто йшов до поміченої ним вчора сосни. Незабаром він продерся крізь колючий підлісок і вийшов на велику галявину, на краю якої стояло обране для рубки дерево. Але ледь замахнувся дроворуб сокирою, як почув людський голос, що долинав прямо з стовбура:

— Змилуйся, Янко, не губи мене! Адже я не просте дерево, а чарівне, я душа цього лісу, Хранитель його! Чотири сотні років стою я на сторожі, оберігаючи лісовий спокій, і не підросла ще моя зміна! Пощади! А натомість я виконаю три твої бажання! Чого хочеш, проси, все для тебе зроблю!

Здивувався дроворуб, почувши, що дерево з ним розмовляє, і опустив сокиру. Медові очі Янко, в яких спалахнула надія підкорити серце своєї золотоволосої Мар'яни, мрійливо дивилися на стару сосну. Дроворуб доторкнувся рукою до поїденого часом стовбура і сказав:

— Не знав я, що сокиру свою на Хранителя піднімаю, пробач мені, душе лісу! А бажаю я одного — одружитися на гордовитий Мар'яні, моїй сусідці. Та тільки їй пан багатий потрібен... У багатому палаці моя кохана жити хоче, в шовк і оксамит вбиратися, зі срібного посуду їсти й пити, смарагди та перли в косу вплітати!

Засмутився дроворуб, розуміючи, що неможливо здійснити це бажання, який з нього пан, звідки у нього може з'явитися таке багатство?

— Добре, Янко, все, що ти побажав, буде зроблено, — пролунав низький голос Хранителя, — і палац розписний буде тобі, й одяг красивий, і вбрання для Мар'яни, і навіть санчата з четвіркою білосніжних коней! Повертайся в село, клич сватів!

І тут же вихор сніжний піднявся на галявині, злетіли в повітря іскристі сніжинки, і коли все стихло — стояли на тому місці сани золоті. А сам Янко з подивом зрозумів, що замість полотняних штанів на ньому камзол візерунчастий, чобітки і пояс дорогі, ланцюг з рубіном на грудях.

Поклонився колишній дроворуб Хранителю лісу земним поклоном і сів у сани, щоб повернутися в село паном багатим і одружитися на своїй милій. Навесні і весілля відіграли, і стали жити-поживати, та добра наживати. А сосну священну — Душу лісу — Янко стрічками і квітами та коштовностями став прикрашати, пам'ятаючи про добро, зроблене для нього Хранителем.