ОСІННЄ ПОЛЮВАННЯ

Осіннім Полюванням в піднебессі, листопадом – зі скель та в прірву… повернуся до тебе блідим лицем за вікнами.

А там, за ними — нічний злам. У такі дні холод і темрява панують над нами, і тумани кружляють зграєю сірих птахів, а на перехресті світів я стою на скелястій вершині. Навколо мене — ганчір'ям плескає димка тієї осені, в яку мені доведеться повернутися.

До тебе.

Ти — сутінки, що чорним клубком згорнуться в кутку дерев'яного зрубу, ти — вітер, який подарує мені свої крила. Ти — той, заради кого мені доведеться відмовитися від танців в чорному осінньому небі, той, хто тягне мене назад.

Але хіба потрібна тобі Проклята Тінь? Чи потрібна та, за спиною якої плащем плескає Самайн, в чиїх очах горять чаклунські багаття, в чиєму волоссі заплуталася павутина і сухі соснові голки... та, чиє обличчя скувало інеєм, ніби дивні візерунки малювала рука зими... Я з'явилася звідти, де таємничі чорні хащі приховують сліди трипалих лап, звідти, де в зеленому сутінку ялин стогнуть примари інших часів і народів... звідти, де самотня скеля височіє над бурхливим морем, і воно – сіре, немов сталь, немов хмари в осінній похмурий вечір – прикрашене мармуровою піною... Немає меж між тим, що було, і тим, що буде.

І летить місячними стежками Осіннє Полювання, і виють пси над твоїм домом, вищирені їхні морди, капає в суху траву отруйна слина, і тліють, розсипаються трави ті попелом... і вітер несе цей пил у твій завтрашній день, щоб подарувати тобі минуле.

Летять і листя – багряні, в плямах засохлої крові, сухі і ламкі, жовтувато-охристі, яскраво-мідні... летять вони до скелі, засипають мене, золотисто-червоним серпанком здаються в сизому напівмороці. І бачу я, що там, де ти чекаєш на мене, – ти, хто готовий прийняти мою темряву – завжди яскраво і сонячно, і немає мороку, і лише бурштинове світло ллється з небес.

Чуєш – виття?

Це я за тобою йду.

По болотах і лісових трясовинах, по брусниці, що кров'ю червоніє в темній зелені мохів, по стежці, що звивається серед валунів чорного лісу.

Це – я.

Я – відгомін зимової холоднечі і пронизливого, холодного вітру, від якого холоне кров. Зігрій мене грогом, зігрій мене хлібом... відваром з диких лісових трав... чаєм з суниці та липи. Не дай мені знову піти до тієї скелі, що стоїть на зламі часів. Не дай мені ступати на стежку, що веде до зграї диких псів... Не дай.

Дай мені тепло сонячних днів, свіжість весняного вітру і солодкість ожинового вина. Дай випити твоє кохання. І потонути в ньому.

Я так втомилася летіти за Тінями в сизу імлу осінніх ночей. Так втомилася ковзати місячним променем по твоїх вікнах... втомилася кликати тебе.

Втомилася чекати.

... Осіннє Полювання почалося.

Ти де?