ФЕЇ КОРРІУОТЕРА

У туманах долини Корріуотера дорогу складно знайти, фіалкова імла стелиться по землі, зміями повзе, лащиться, вогкість повзе під сорочку, і здається – все всередині замерзло від дотику осені. Осінь тремтить над пагорбами дощовою звагою, летить пожовклим листям, а ти йдеш по бездоріжжю, і тоне в сумному повітрі совиний крик.

Тобі не вибратися з лісу – казали ж, не ходи до лісів Анадейла, не буди прокляття пагорбів. Не повірив. І в своїй невірі насміхався над старими казками, що попелом лягли на кургани, поховавши старі капища. А казки вміють чекати – ось зараз вони дивляться з-під папороті, очі зелені горять болотними вогниками. Але в своїй невірі ти думаєш – це світлячки.

Які світлячки восени?

Дурний, юний, наївний. Будеш блукати пагорбами, ніколи дороги не знайдеш. Буде тебе ховати північний вітер, буде заколисувати, кістки твої вибілить місяць, череп твій прикрасить чиїсь ворота. Або ж зникнеш у болоті, трясовина зімкнеться над тобою, ніколи не знайдуть тебе... А може, танцюватимеш без зупинки по будяку, що колючими кульками стелиться по сухій осінній землі, що чекає дощів... а як прийде пора гроз, то потоки води напоять тебе, розбавлять кров, і будеш ти приходити щоосені до людей зливою проклятою. Будеш битися в скло, плакати і просити – пустіть, обігрійте… Але безжальні люди. Глухі.

І ти глухий.

Не чуєш, як крикси болотні стогнуть, кличуть тебе в трясовину. Не чуєш, як співають феї біля підніжжя гори, і голоси їх дзвіночками латунними дзеленчать у тиші лісів осінніх. Не чуєш, що вітер шепоче тобі про старі казки долини Корріуотер – про те, чому заборонено ходити по сивих травах біля чорної гущавини.

Не вірив у казки.

Іди ж тепер назустріч Самайну, якому твоя зневіра байдужа. Холодне осіннє небо дивиться безжально, скриплять старі ялини, і гіркота полину та вересу осідає на губах. Вино фей зачарує, заведе в світ мрій – випий його...

Кружляють тіні іншого світу, сміються пустотливо, очі порожні, обличчя бліді, сукні з червоного оксамиту – як кров, плащі – лісова зелень. Простягни ж руку володарці пагорбів, адже все одно ти для живих втрачений.

Кленове листя дивним візерунком лягає на галявину – золоте на зеленому. І вітер стогне...