Лісова відьма

Серед глухої гущавини, куди стежки не ведуть, – живе, кажуть, одна стара, Ганною звуть. Коса, крива, кульгава – ногу їй колись сільський дурень підрубав, вирішивши, що відьма перед ним. Чого серед лісу живе? Та вигнали її селяни, вони всього дивного завжди боялися, смішно сказати, досі лісовику дари на пеньки кладуть та перед домовиками кланяються, як належить. Зовсім темні, даремно що в церков ходять та перед образами поклони б'ють, всі в нечисть вірять. Ось бабця через те і постраждала. Все життя їй слідом плювки летіли, самотня залишилася, ніхто в молодості не сватався – хоча на сінник за милу душу водити намагалися. Та дивна вона була – хлопців від себе гнала, ніби берегла себе для чогось. А потім люди зметикували – відьмі не можна кохатися, силу втратить.

Ось так і прожила Ганна самотньою, хоч і допомагала людям, – боялися вони її. Ну а як дурник Іванко з сокирою кинувся – здалося йому, що роги та копита у старої, – не змогла вона більше терпіти та й пішла в ліси. Там їй, кажуть, було добре – влітку грибів-ягід вдосталь, звірів всіляких, її пастки на дрібну здобич раз у раз траплялися селянам, а взимку хто і як годував стару – про те не знали. Може, запасала щось, а може, силу свою чарівну використовувала, адже одній вижити в лісі складно, розуміли це селяни.

Про Ганну незабаром забули – була і була, а що пішла – невелика втрата. Тільки одна дівчина була, Варкою звали, яка жаліла, що вигнали стару – любила ця дівчина сина старости, але він і не дивився на неї. І ось Варка задумала відшукати відьму, чула вона від старих, що сильна була та в приворотах.

Задумано то й зроблено. Одного літнього ранку, зробивши вигляд, що збирається в сусіднє селище – туди якраз приїхав ярмарок, — Варка вирушила в ліс. Довго йшла, страшно їй було, а все ж потрапила вона туди, де стежки закінчуються, де росте величезний дуб. Казали, що біля нього десь і оселилася Ганна.

— Нащо прийшла? — з-за дерева виглянула стара — коси сиві, очі зелені, як вогні болотні, а зморшки глибокі — ніби шрами. — Тебе сюди хто кликав? Ні. Так і йди, поки ціла.

— Не сердься, бабусю, я за допомогою до тебе. Ось малахітових бляшок принесла, хліба і м'яса — тільки зроби ти, що попрошу.

— Не потрібно мені твоє м'ясо, а каменів сама, скільки хочеш, відсипати можу, а ось хліб давай.

Стара підстрибнула спритно і раптом опинилася поруч з Варкою – та здивувалася, а ще кажуть, кульгава бабка. А вона оленем скаче.

– Гаразд, кажи, навіщо прийшла.

— Ваську хочу в себе закохати, сина старости.

— Та хіба ж він у таку закохається? — засміялась огидно відьма. — Ходімо зі мною до чарівного озера — три рази водою тією обличчя вмиєш, і все — хлопець твій буде.

Пішла Варка за старою по густій траві, запах хвойний по лісу розливається, суницею ще пахне — якраз пора прийшла ягоди збирати. Привела Ганна дівчину до озера — неглибоке воно, маленьке, мулом поросло, і не віриться Варці, що вода та чарівна — бо смердить від неї.

— Не хочеш Ваську свого — йди звідси, — блиснула зеленню очей відьма.

Варка ж зітхнула і нахилилася до води, зачерпнула жменю, вмилася тричі. А як відкрила очі — навпроти неї дівчина стоїть. Точнісінько як вона – коса русява, родимка на щоці, риси її, Варки, та тільки очі не сині, а зелені – як у відьми були. Ахнула дівчина, зрозуміла вмить, що з нею Ганна зробила – та пізно. Регоче відьма, а Варка у воду глянула – і звідти на неї дивиться стара жінка.

– Навіщо, думаєш, селяни мене труїли? – Ганна косу переплітає на свій лад, а сама раз у раз теж у воду дивиться, не може надивитися на себе. – Тепер усі отримають від мене, хто чим образив!

Пішла Ганна, забравши Варкину молодість, а та жити біля озера залишилася. Кажуть, в селі з того часу зовсім людям життя не стало, та хто ж знав – чия то вина? Не знав ніхто, тільки Варка.

А хто повірить лісовій відьмі?