Старовинне дзеркало

Дзеркало зачароване Олепнці ще за життя бабуся подарувала, і найбільше цінувала його дівчина, хоча подарунків від старої залишилося багато – скриня з одягом старовинним і тканинами, прикраси з бурштину та сердоліку, і малахітові бляшки, виточені з дивовижним чарівництвом, майстром з далекої копальні, ліси в зелені їх та метелики снігові. Але дзеркало — найдорожче було, у рамці посрібленій, і відбивало воно не тільки те, що є, а й те, про що мріялося. Небезпечно було дзеркальним шляхом у інший світ піти — так бабуся говорила, та Оленка не боялася, з дитинства звикла сидіти біля нього, замислившись та про інше життя мріючи. Частиною себе вона це дзеркало вважала – жити не могла без нього.

Багато Ігнатіївна, як бабусю Нюру в селі кликали, прожила, але слава про неї погана ходила. Мовляв, вона була знахарка, могла вкрадене знайти, приворожити кого треба – напоїти чи голову затуманити, трав заговорених дати. Різне казали. Та Оленка вірити не хотіла. Для неї баба Нюра була найкращою, найдобрішою, її руки завжди пахли молоком та хлібом, травами всілякими – м'ятою та чебрецем, іноді листя ягід в аромат цей впліталися, а коли і хміль гіркий. Але завжди був приємний запах, та й сама бабуся запам'яталася Оленці гарною та чистою, з обличчям круглим як млинець, з очима чорними як вир, про які казали, що там чорти живуть. Оленка на це не звертала уваги, їй подобалися очі бабусі, сама мріяла про такі – та від матері дісталася їй звичайна зовнішність, очі блакитні, щоки округлі (а у бабусі вилиці гострі, високі), волосся русяве, на сонці вигорить до солом'яного кольору та й по всьому. Не подобались Оленці ні волосся, ні фігура її – трохи повненька вона була. А баба Нюра була худорлявою, стрункою як молоде дерево.

Мабуть, тому стару в селі й не любили, думала Оленка, коли згадувала її, сидячи біля дзеркала. А від подарунка цього її не відірвати було – розкидає все зі скрині, вибере кофтинку білу з дрібними квіточками, спідницю широку чи плаття старовинне, нарядиться, намиста бурштинові начепить, і сидить на ліжку серед подушок, котрі ще баб Нюра набивала. Мріє, щоб коса чорною змією до землі падала, щоб обличчя було худим, вузьким, як із граніту висіченим. Плаче Оленка, і ніхто її не може заспокоїти.

Мати її довго мовчала, нічого не говорила, сама і в хаті забиралася, і за коровою ходила, і город полола, а все ж таки закінчилося в неї одного разу терпіння. Батько в ті дні сіно жати поїхав, а матері довелося в селі залишитися — адже не на дочку ж дивакувату залишати господарство? По селі вже чутки ходили — мовляв, зовсім онука Ігнатівни розумом слабка. Не тільки жінки місцеві баби Нюру звинувачували, мати Оленки на свекруху ще за життя з'їдалася, щоб доньку їй не псувала, та все без толку. Як шепотіла на печі бабця з онукою – так усе й було.

Але зараз, коли і бабка померла, і батько на дальньому схилі був, не стерпіла мати, вирішила забрати прокляте дзеркало, розбити його, щоб і пам'ять про стару розвіялася. Думає, засне Оленка, підстережу та заберу подарунок відьмарки.

Але не все так вийшло, як думалось, — в сінях пів дня сторожила мати — не спить донька, сидить, косу переплітає раз у раз, бурмоче щось ледве чутно, у вбранні бабиному сидить на ліжку неприбраною. Набридло матері чекати, підскочила, зі злістю вдарила по дзеркалу, лаялася так що чорти в пеклі радувались.

Заплакала Оленка, а як по дзеркалу перша тріщина пішла, спотворилося її обличчя від болю, шкіра луснула — і з рани кров бризнула, наче ягідний сік із розчавлених ягід журавлини. Злякалася мати, дзеркало з рук її випало та вщент і розсипалося…

Казали потім, що ховали Оленку в закритій труні, а мати її вбивалася дуже, все себе звинувачувала, невдовзі втопла – може, й сама під кригу кинулася, того ніхто не знає.

А в селі молодуха одна з'явилася – коса до землі, обличчям смаглява, очі чорні, ніби чорти там живуть. Казали старі бабці, на Ігнатівну дівка схожа, та тільки брешуть усі.