Чарівний ліс

Не ходи в ліс стежками заповідними, не пали багаття з проклятого ялинника – торкнешся гілки, вкритої кригою, і злетяться-збіжаться душі лісові… хто просто до вогника погрітися прийде, а хто і на биття серця твого дурного кинеться.

Не ходи в ліс вночі на Злам зими — інший світ ворота відчинить, забере-завиє, загубишся серед падуба, лише омела чарівна врятувати може, але чи знайдеш ти гілочку цю кришталево-білосніжну, з листям, немов з малахіту вирізаним, чи знайдеш ти літо серед зими? Ніхто того не знає, тому — не ходи в хащі.

Згубить тебе дивний народ, хитрістю і підступністю прославлений, темрявою на царство вінчаний, туманами хитким як плащем оповитий, трави в снігу – ліжко їм, вітер колючий крижаний – покривало, замети снігові – подушки м'які. Чекає дивний народ того, в кому серце людське б'ється, в кому кров тепла тече. Чекає століттями, причаївшись в густому проклятому ялиннику, серед буреломів і боліт, тонким льодом покритих. Трісне дзеркальна скоринка, навіки в полон років тебе візьме. Не повернешся тоді додому...

Не ходи в ліс, не клич чарівну хуртовину, не пали багаття – кажу тобі знову і знову. Іди з стежки, повернися...

...Стоїть Амелія, майже не дихаючи, тільки серце з потрійною силою б'ється птахом підстреленим. Стоїть Амелія, зі страхом дивлячись у сніжну круговерть, в якій зникає величезний вовк, – чорний, як небо в Зламі зими, ікластий, з очима жовтими, що здаються вогниками душ загублених. Йде вовк, і сліди його тут же замітає сніг.

Амелія все стоїть на стежці, яка веде в гущавину, і не знає, кому вірити – звіру, що говорить людським голосом, чи своєму серцю, яке кличе її пуститися в танок з духами сніжної зими.

Мете сніг, присипаючи білою крупою стежку, а трохи далі ялинник проклятий темніє.