Лісовий народ

Зеленіють ліси Аннандейлу — тінисті, оповиті кисло-солодким запахом морошки та суниці, зарослі папоротями, кущами чорниці та шипшини... співають птахи в гущавині, оживають під кронами первісних дерев старі казки... В одній легенді йдеться про дивний лісовий народ, прозвані вони сидами — бо живуть під пагорбами, чарують вони смертних чарівними наспівами, забирають в країну Вічної Молодості і Краси. Красиві сиди, кісткою вузькі, обличчям білі, в очах — малахіт і бурштин, на губах — мед і вересу гіркота — ніхто зі смертних не може зрівнятися з ними, бо на землі не народжуються такі прекрасні люди, особливе світло в пагорбах з небес чарівних ллється, воно й дарує чари і зовнішність настільки дивовижну. І ніхто не може встояти, якщо побачить дочку або сина пагорбів, – застигне кров, зупиниться серце, і тільки поруч зі своєю любов'ю людина зможе дихати....

 А ще кажуть – проведе людина в пагорбах ніч, а як повернеться додому, виявиться, що там вже сто років минуло.

Боялися люди сидів, але народжувалися іноді в каледонських селищах діти чудні, і мріяли вони з колиски про дивний край, мріяли про інше життя. Намагалися матері вберегти своїх нерозумних чад – але не завжди вдавалося. Не допомагали ні амулети з горобини і заліза, ні сухі крихти хліба, розкидані навколо селищ, ні захисні замовляння, ні трав'яні зілля, ні обережні кола.

Ці діти, коли підростали, йшли в ліси. Іноді йшли назавжди, іноді – на рік.

Але не так страшним був їхній відхід, як повернення. Адже покидали чаклунський світ вже не люди, покидали його темні істоти, які не пам'ятали про родинні зв'язки. І покидали вони пагорби не заради зустрічі з родиною і покаяння (церкву вони обходили стороною, дзвін дзвонів був для них страшним мученням), а заради того, щоб забрати у світ Мрій своїх братів і сестер. Або колишніх коханих. Забрати — чи згубити навіки, змусити блукати вічно між світами, на межі туманно-хиткої.

Кажуть, жив колись в Аннандейлі юнак один, Алістером звали його. Сином мірошника був він, тому й жив на краю селища, біля річкової греблі, — високий, ставний, немов молодий ясен, і силою його небеса не образили, і гарний був, і швидкий, і серце добре в грудях його билося. Та тільки втратив він одного разу біля травневих вогнищ свою наречену, Катарину, Златовласкою прозвану. Всю ніч шукав Алістер її, після того, як зникла вона в сутінках вечірніх, всі ліси навколишні обійшов, голос зривав – але все марно. Під ранок знайшли мисливці виснаженого юнака, який втратив віру в себе, принесли на млин та й залишили там. Спочатку люди намагалися Алістеру допомогти, втішити в його біді, але коли побачили, що впертий не вірить, що загинула навіки для світу їх Катаріна, відступилися, бо боялися, як би лиха не приніс в селище…

Жив бідолаха з того часу в повній самотності, його хата заростала мохом, двір – кропивою і лободою, і тільки вірний брауні не покинув господаря, допомагав з справами, за млином стежити та нечисть лісову відганяти. Але з кожним днем Алістер худнув, його погляд темнів від горя, вилиці загострилися, а обличчя стало блідим — як у мерця. І не зміг брауні спокійно дивитися, як гине юнак, з'явився до нього рано вранці, коли світанок медовий ліси позолотив, і запропонував відправитися в пагорби на пошуки вкраденої нареченої.

Алістер зрадів такому попутнику і, взявши захисний амулет, вирушив з брауні в далекий ліс....

 Зустрів їх ліс, осяяний сонцем, шуміли на вітру листя, ледь торкнуті багрянцем осіннім, чувся пташиний гомін, аромати кислиці та журавлини пливли. Стежка травою заросла, серед папоротей звивалася, в гущавину глуху вела. Брауні бурмотів щось і котився вперед, немов вовняна грудочка сіра, оченята його чорничні від радості блищали – давно не бував домовик в пагорбах, скучив.

Незабаром стежка привела їх до лісового озера – воно здавалося дзеркалом, посрібленою полірованою пластиною, настільки чиста і прозора була вода. А серед очерету чувся сміх, дивовижний спів. Брауні завмер, дав знак – мовчати. Дзвін дзвіночків лунав тихо, ніби хтось далеко стукав по них нігтиком.

Не встиг Алістер наблизитися до очерету, щоб подивитися, хто там співає, як спінилася хвиля, і виринула з води дівчина у вінку з ряски і латаття, з волоссям зеленим – подивилася сумно на юнака, поманила до себе.

Але немов ноги приросли до землі — то брауні Алістера зачарував, щоб озерна відьма не змогла дістатися до юнака. Зеленоволоса діва розізлилася, зашипіла гадюкою і зникла під водою.

— Хто мою сестру образив? — почулося з-за пишної шипшини, усипаних червоними ягодами, і на берег вийшла Катаріна — наречена юнака, сидами навесні викрадена. Золоте волосся по плечах плескає, до самої землі коси її  — а вбрання іскриться від самоцвітів, вінець смарагдовий на голові. Красива Катаріна.

І холодна.

Її очі – з прозеленню стали. Дивиться, але ніби повз або крізь Алістера. Не впізнає нареченого.

– Катаріна! – кинувся до неї юнак, але завмер, коли вона відсахнулася. – Що з тобою? Я шукав тебе, чекав… вірив – повернеться моя рідна!..

– Не знаю я тебе, чоловіче, – байдуже відповіла та, що раніше була нареченою Алістера. Потім змахнула рукою і розвіялася туманом, немов пожаліла, що взагалі з'явилася йому.

... Брауні все вмовляв Алістера піти додому, адже Катаріна зачарована сидами проклятими, але юнак був впертий. Не послухався вірного домовика, залишився бродити лісами та шукати шлях у пагорби, щоб врятувати від чар дивного народу свою наречену.