Дзеркало

— Вітри наспівали мені, що в лісі густому сховалася та, чиє обличчя біліше за сніг, на чиїх щоках — світанок, в чиїх очах — зірки. Чорніше за нічну імлу її волосся, а серце добре і сміливе. Тому і любить народ прекрасну принцесу, тому і отримую я — законна Королева Чорногір'я — лише ненависть і страх... Дзеркало, дзеркало, шлях вкажи, дзеркало, дзеркало, ти покарай — всіх, хто посміє зі злістю поглянути, всіх, хто посміє заступити мій шлях!

Ллється темною хвилею сукня – фіалково-чорний атлас, прикрашений аметистовою крихтою… горить крижаним світлом діамантовий вінець, і в відбитках бачить Королева принцесу – лляну селянську сукню, корсет, прикрашений незабудками, у волоссі проста синя стрічка в'ється… співає принцеса, сидячи біля віконця простого сільського будиночка, і голос її здається дзвоном струменів кришталевих, трелями лісових птахів, перестуком каменів на дні річки... приємний її голос, гарний. Але у Королеви від цих звуків серце б'ється частіше, і злість з нього плескає, по крові отрутою розливається.

Хвилями йде дзеркало, зникає образ дівчини, і Королева бачить себе – бліду, розгублену, похмуру... Давно забула вона, що таке посмішка, давно минули ті часи, коли піддані її бачили красиву жінку яснооку в червоно-зелених нарядах, прикрашених білим мереживом.

Ніч оселилася в її серці.

Заздрість отруїла її життя.

Крик ворона розбив тишу, і вона обсипалася, немов скляна крихта. Королева обернулася до вікна – дивиться, сидить там величезний чорний птах.

— Позбудься принцеси, кохана, і будеш ти найпрекраснішою в Чорногір’ї, не буде тобі рівних, — каже людським голосом ворон, а його хитрі оченята зеленими вогнями горять — ніби болото прокляте, привидами заповнене. І ось-ось вилетять злі духи з безодні воронячих очей... але чорний дим клубочиться, приховує птаха, і ось вже бачить Королева – стоїть біля вікна, посміхаючись, чорноволосий чоловік. Його обличчя з гострим носом не втратило пташиних рис, в очах – все та ж свистопляска проклятих душ, одяг його темний, з оксамиту кольору беззоряної ночі.

— Не штовхай мене далі в темряву... — хрипко просить Королева, але її серце вже обплітають пагони отруйних слів...

— Таким, як ми, – родом з Темряви, з болотною гниллю замість крові, не страшне прокляття Чорної Лихоманки, а ось люди згорають за ніч... Тримай... — в руках його яблуко яскраво-червоне і пляшечка з чорним зіллям.

Полив перевертень цим зіллям яблуко і простягнув своїй Королеві. Як зачарована, дивилася вона на напівпрозору плівку, що покрила яблуко, але ось ввібралося прокляття в шкірку, що стікає медовими соками, і немає і сліду від зілля чорного...

— Шлях твій у морок... шлях твій у ліси, шлях твій принцесу веде в нікуди. Чорній душі легкі ті стежки, принцесу згуби, і до мене прийди!

Дика посмішка-оскал.

Чорний дим.

Крякання.

Лише перо на килимі чорним розчерком.