Острів сирен

Острів сирен

Холодні води, вкриті ажурною піною, яка здається мереживом на сукні красуні, ревно зберігають таємниці підводного світу, прихованого від людських очей, а кришталь далеких гір, що височіють над синьою гладдю, виблискує в темряві, наче срібло. Прозвано це місце Островом Сирен – рідкий корабель може оминути скелясті уступи, на яких сидять місячними ночами прекрасні діви, розчісуючи своє довге волосся кістяними гребінцями, прикрашеними перлами і синіми топазами. Співають діви, і пісні ці згубні для моряків – захоплять за собою в море чарівні голоси сирен, не врятуватися нікому від злого чаклунства.

А у водах цих проклятих виблискує сріблом риб'яча луска, світяться діамантові тіари підводних дів, і зелені очі з вузькими зміїними зіницями здаються великими самоцвітами. Іскриться каміння на тіарах – немов би створені вони з льоду, який не тане, і здається, що освітлені вони яскравим сонцем, хоча жоден промінчик не проникне під товщу вод. Дивовижні корали ростуть там замість звичних нам польових квітів, і яскраві переливчасті рибки замість птахів плавають, а водорості тремтять, підхоплені підводною течією, і здаються волоссям підводних принцес. Височіють примарні крижані стіни палаців, прикрашені перлами і перламутром... Красивий підводний світ, та тільки хижі сирени налякають будь-кого, хто їх побачить.

Не один рибалка чи пірат знайшов на морському дні вічний спокій. І не один смерть свою знайшов в обіймах холодних красунь, в чиїх жилах тече не кров, а морська вода... і в величезних перламутрових мушлях біліють обгризені кістки тих, хто закохався в зеленооких дівчат. Тих, хто зробив крок з хиткої палуби, зведений з розуму дивовижними піснями.

Манять сирени своїм чарівним співом на дно, топлять кораблі, забираючи свою здобич крізь товщу вод на темне дно, ніхто не врятувався від гострих зубів підводних принцес. Ніхто з тих, хто відгукнувся на солодкий поклик, не побачив більше сонця...

Минали роки, а підводні діви співали все солодше, і все зеленішими ставали їхні очі, і здавалися вони смарагдами на блідих обличчях, що не знали дотику сонячних променів. Але ось одного разу у королеви підводного світу народилася дочка. Вона була красива, але сирени-хижачки злякалися її погляду. Розплавлене старе золото плескалося в її очах, що здавалися бурштином, в глибині якого спалахують сонячні іскри. Але найстрашніше було в тому, що юна принцеса не хотіла топити кораблі. Сиділа вона на каменях, що височіли над синьою водою, затиснувши в руках мушлю, і не могла зважитися дмухнути в неї, щоб викликати злу бурю... І плакала вона, шкодуючи тих нещасних, яких топили її сестри, забираючи на морське дно, щоб нагодувати їхню матір, – володарку підводного світу. Не було у неї більше сил підніматися на поверхню, тому і чекала вона щоденну данину від своїх дочок. І тільки Стелла із золотими очима – наймолодша її дочка – не принесла жодного разу корму для своєї матері.

Королева підводного світу покликала до себе Стеллу, і коли юна сирена припливла до палацу, той огорнув її страшними криками. Людожерка – обрюзгла, яка стала потворною відьмою, – не могла бачити красу своєї дочки, а ще більше її злило те, що у Стелли є душа, що вона жаліє людей.

Королева наказала своїй дочці привести до неї цієї ночі людину — відьмі було байдуже, де юна сирена його візьме, чи потопить корабель, чи заманить моряка співом, головне, щоб принесла Стелла жертву, інакше вона ніколи більше не зможе піднятися на поверхню, не побачить алмазної мережі сузір'їв і місячної сріблястої доріжки, що стікає по нічному морю... навіки буде закута вона в темниці королівського палацу. І ще погрожувала відьма, що відбере у дочки її чарівний голос.

Засмучена, Стелла попливла від матері, притиснувши до грудей мушлю, що несла шторми і урагани. Вона не знала, як бути, – не хотіла топити кораблі, не хотіла губити людей, але наказ підводної володарки був для неї законом. Не сміла не послухатися.

Випливла на поверхню, забралася на скелясту скелю, піднесла мушлю до губ – але в цю мить побачила корабель, що йшов по хвилях у бік великої землі на півночі. На кораблі було свято, все прикрашено вогнями, переплетено яскравими стрічками. А на борту його стояв прекрасний юнак у зеленому камзолі – очі його були темні, як беззоряна ніч, риси обличчя прекрасні, губи – немов пелюстки троянд. Дивився юнак на скелю, де сиділа Стелла, але не бачив її.

І не змогла сирена викликати бурю – щось гострим уламком скла пронизало їй груди. Заспівала вона своїм чарівним голосом, але вибрала не ту пісню, що відведе людей з корабля, змусивши кинутися в хвилі, а заспівала Стелла про красу підводного світу й тугу морської діви, що чекає на своє кохання.

Слухав юнак цю пісню, і все сумнішим ставав його погляд, а корабель далі йшов. І плакала, ховаючись серед каменів, юна сирена, у якої була душа, що вміла кохати, – адже знала, буде вона покарана за те, що порушила заборону старої відьми.

Але Стелла була готова прийняти це покарання – адже не було нічого солодшого для неї, ніж співати для цього юнака, що завмер на борту прекрасного корабля. І в пісні сирени чулося виття морської бурі, ураганний свист, гомін північного вітру, що рве вітрила, в пісні цій чулася туга самотньої душі і вічний поклик кохання.

Забере цю пісню з собою юнак, збереже в душі, й одного разу напише красиву казку про русалоньку, що стала піною морською заради свого коханого принца.