Дочка дракона

Дочка дракона

У далекому північному королівстві, де більшу частину року виє в піднебессі хуртовина, де біле покривало огортає пологі пагорби, де морозними візерунками прикрашені вікна будинків, а гілки дерев вкриті кригою, жив справедливий молодий король, Дагоберт Сміливий. Він був гарний зовні, добрий душею, і його королівство процвітало, попри суворі зими, – по північних землях їздили ярмарки, торговці привозили товари з далеких країн, а піддані короля продавали хутро та самоцвіти, які добували в горах Бен-Невіса. І так високі були ці гори і стрімкі їх схили, що ніхто не знав, що знаходиться за ними – не було сміливців, які б подолали вершини, вкриті льодом. Казали, що там живуть дракони, і якщо зникали молоді дівчата, то люди грішили саме на цих чудовиськ, мовляв, вони жадають жіночих пестощів.

Вірити в це чи ні, кожен сам вирішував, а сталося одного разу в королівстві тому горе велике – злягла в лихоманці юна королева. Була вона прекрасна як ранкова зоря, любив її повелитель Півночі, більше за своє життя, більше за корону. Що завгодно готовий був віддати, аби тільки Елоїза його не змарніла. Але не допомагали їй відвари трав та зілля чарівні, не допомагали лікарі і знахарі, все блідіше з кожним днем ставала нещасна. Схудла, а очі, раніше яскраво-сині як волошки, вицвіли, стали прозоро-льодяними, немов оселилася в погляді королеви вічна зима. Лежала вона, не встаючи, у своїх покоях, і лише гірко плакала, коли чоловік її приходив. Відводила очі, просила його залишити її, не питати ні про що.

Дагоберт не знав, що робити, чим допомогти, і зважився покликати до палацу стару відьму, що жила біля самих копалин самоцвітів – йому говорили, що старенька бачить минуле і майбутнє, що її чари допомогли багатьом людям.

Прийшла відьма на перший же поклик короля – в лахмітті, з амулетом з чароїту на грудях, волосся сиве, як клоччя висить, немов вона його ніколи не розчісувала. У руці клюка з горобини, дерева чарівного, духів злих відганяє, на плечах – облущена лисяча шкіра.

– Все, що забажаєш, тобі дам, – сказав їй Дагоберт Сміливий, – пів королівства або частину копалин самоцвітів, тільки врятуй мою дружину!

— Подивлюся, що можна зробити, — прошепотіла відьма, — та тільки не потрібно мені твоє багатство, віддай дочку королеви!

— Але у мене немає дочки, — здивувався король такому проханню.

– Коли буде – тоді й віддай. Все одно не захочеш, щоб вона з тобою жила. Не твоя то кров буде. Проклята кров.

Мабуть, знала стара відьма те, чого ніхто не міг передбачити.

Вона вирушила до молодої королеви. Увійшла в покої, а Елоїза вже при смерті — блідіша за свої білосніжні простирадла, губи сірі, в очах — тіні іншого світу. Подивилася на неї відьма, амулетом своїм над обличчям поводила, бурмочучи щось, а потім до вікна кинулася.

— Дивись, мій король, — каже, а пальцем на кам'яного дракона на стіні вказує, — ось причина хвороби твоєї дружини! Чудовисько це за горами Бен-Невіса жило раніше, дружину воно катує твою ночами пестощами любовними, а вдень в камінь перетворюється. І вже носить дитину твоя королева — але не твоя вона, а дракона донька! Розбий ти чудовисько це, поки воно кам'яне, на крихти розбий, і тоді помре дракон. А як дружина твоя дитину виносить, то ти віддай мені немовля. І будете жити далі зі своєю королевою — довго і щасливо!

Все зробив король, як відьма сказала. І дочку дракона, як настав час їй народитися, віддав старій. Посумувала королева, поплакала, але незабаром сина чоловікові народила, та й втішилася.

... А відьма дівчинку у свою хатину потягла – в кошику плетеному, в якому на початку осені яблука продають та гарбузи. Пелюшки у немовляти мереживні були, багаті, король не поскупився на відкуп, аби тільки відправити куди подалі позорисько свого роду. Не покарання то було для дівчинки, що відьма її з собою забрала, а щастя. Адже ніхто не знав, що виросте з дочки дракона, яку Розою назвали. І ніхто, крім знахарки, не хотів і бачити принцесу – навіть рідна мати.

Росла проклята кров серед скелястих відрогів Бен-Невіса, про своє походження не знала – ні про матір короновану, ні про батька-чудовисько. Приховувала правду відьма стара, все боялася, що одного разу дочка її названа сама стане чудовиськом – ніхто не знав, в кого діти такі перетворюються.

Минав час, Роза перетворилася на юну дівчину – прекрасну, як її мати – тільки волосся її не було темним, як у королеви, а здавалося витканим із сонячних променів, так і горіло-переливалося бурштином і золотом. А очима, статурою – всім пішла в матір. Від батька ж, крові проклятої, поки нічого не проявилося. І натішитися стара не могла цьому. Полюбила вона свою названу дочку, знання свої мріяла передати та вміння чаклунські. Вірила – відьмою Роза стане, та такою сильною, що вся Північ перед її силою тремтіти буде.

Та не завжди все відбувається так, як нам би того хотілося. І одного разу, перед повноліттям Рози, прийшов до хатинки відьми втомлений мандрівник. Був він собою гарний, казки гарно розповідав та на сопілці грав, серця веселив.

...Наступного ранку стара знайшла його мертвим – блідий, з розірваним горлом і виколотими очима, він лежав на краю скелястого обриву. І не було в ньому крові. І серце його з грудей вийняли.

Просила Роза пробачення, каялася, що ніколи більше не чіпатиме нікого з людей, що стримає свою темряву, приборкає голод. Плакала гірко. Але не повірила їй відьма. На ланцюг посадила в печері далекій, щоб ніхто відріддя драконове не знайшов, – захистити вирішила від людей. Любила вона свою доньку і не могла спокійно дивитися на її муки, ось і стала для неї полювати...