ВІДЬМИ

ВІДЬМИ

 У лісовій хатинці, що поросла мохом та потемніла від часу, до ночі осіннього зламу свічка у вікні тремтіла – кікімори та крикси із зачарованого болота з подивом на яскравий вогник дивилися, ховаючись під корчами. Диво дивне, в  хатинці цій восени нікого не бачили, та ще й у найстрашніший час року, коли темрява панує над світом, коли люди з села поріг переступити бояться, щоб  не потрапити до духів та привидів, що з того світу в цей час повертаються. Кажуть, якщо зустрінешся в темряві з проклятими, зловиш їх погляд у склі або дзеркалі – навіки підеш примарною стежкою. Та тільки й назад не повернешся, і та сторона, де мертві живуть, теж буде заборонена… так і буде людина віки вічні по лісах бродити з мерцями та примарами. Багато таких шастає – в гущавині мавки пустотливі живуть, в озерах і річках – навії, з волоссям зеленим та шкірою синьою, заманять-закружать, в хоровод відведуть, навіки не повернешся.

Тому й не ходили в проклятий час люди лісовими стежками, вдома дзеркала і вікна завішували, свічки палили, трави в вогонь обережні кидали... Хто ж у хатину з'явився? Хто палить свічки в осінню ніч, коли привиди виють холодними вітрами?..

Але складно було називати людьми двох старих бабць, що чаклували над казаном із зеленим варивом, – моторошні, кошлаті, з безбарвними очима, що здавалися вигорілим під сонцем льоном, відьми шепотіли заклинання хрипкими голосами, заготовлені заздалегідь корінці кидали в казан, туди ж і — трави згубні, що лише вночі зривати треба... і шипіло, і кипіло зілля, і здавалося — отруйний хміль та полин там, так смерділо в напівтемній кімнатці, гіркотою на губах відьомських осідаючи.

— Ну що, сестро, хто до повелителя відправиться? — запитала одна зі старих, з бородавкою на носі, — цим вона лише і відрізнялася від іншої відьми.

— Не знаю, сестро. Треба жереб кидати...

А сама під фартухом своїм брудним вправно пальцями камінчики перебирає, зачаровує – щоб один з них вистрибнув як живий, коли вона свою руку в мішечок суне. І тоді вона вип'є зілля і стане молодою і красивою, як у далекій юності. І на ній одружиться молодий король, який наприкінці осені вирушить на полювання в цей ліс і знайде в гущавині золотоволосу красуню з дивним голосом.

— Кидай камінці в мішечок, — буркотливо відгукнулася відьма з бородавкою. — Хто білий витягне — тому і зілля пити.

Сестра її слухняно простягнула камінці, ховаючи лукаву посмішку, потрясла мішечок і прикрила очі, щоб друга відьма не подумала, що вона хитрує. І витягнула — білий... захихикала переможно, до котла підскочила та й почала пити відвар, і як не лопнула — пила ж, поки все не вихлебтала. І через мить туман навколо неї заклубився, блискавки засяяли – і в їхньому блиску з'явилася замість старої відьми юна дівчина із золотистим волоссям. Її сміх дзвіночками звучав дивними, а сестра її в кутку сиділа, насупившись, важко було з надією на молодість та красу розлучатися.

Але нічого не поробиш, доведеться в королівський замок нянькою влаштовуватися та колисати колиску спадкоємця, якого її сестра королю народить. Озирнулася золотокоса красуня, очі її раптом стали злими, холодними, і ніби кинджалом різонув погляд її по старій відьмі з бородавкою. Хотіла було позбутися тієї, хто таємницю її тепер знає, – та не піднялася рука на сестру. І пошкодувати про те майбутній королеві довелося.

Сталося все, як і було передбачено, – наприкінці осені король заблукав у чарівному лісі, і кінь виніс його до бурелому, де стояла лісова хатина, за якою болота в туманах тонули. Зліз з коня король, постукав у важкі дубові двері, щоб дорогу запитати, – і відчинила йому красуня, шкіра її біліша за лілії опівночі, в косах – сонце ночувало, на губах – малина дозріла, брови були немов вугіллям намальовані, тонкі, з крутим зламом, а в очах – грозове осіннє небо, темно-сіре, з далекими спалахами блискавок. Полюбив повелитель лісову красуню і відвіз до палацу, а разом з нареченою і няньку її забрав, стару кудлату відьму.

...Але минали роки, а цариця все ніяк не могла народити спадкоємця, що вже вона не робила, все марно – і зілля чаклунське варила, і опівночі літньої, в найкоротшу ніч, дивоцвіти шукала та плоди їх чарівні їла... Нічого не допомагало. І сміялась над її бідою сестра, якій не довелося корону приміряти. Хихикала та знала — незабаром прозріє цар, та й виставить дружину свою бездітну за поріг, а якщо вдасться про силу її чорну розповісти та переконати повелителя в тому, що зачарували його... то не зносити сестричці голови!

І по заслузі їй буде!