Відьма

Відьма

Сховався в туманному мареві Прекрасний Принц, забираючи з собою відьму, що прийняла вигляд Елінор. Принцеса колючим поглядом проводжала їх, стоячи на балконі своєї білокам'яної вежі – покинути межі замку вона не могла, чорне чаклунство міцно тримало свою полонянку, відгородивши її від світу заростями шипшини.

– Ось і все… закінчилася моя казка.

— Впевнена? — Шелест крил розірвав тишу, і поруч з Елінор опустився на мармурові плити величезний ворон.

— А хіба я можу щось виправити? — гірко відгукнулася принцеса. Вона не дивилася на птаха, що говорив з нею, продовжувала вдивлятися в туман.

— Нічого не втрачено! — каркнув ворон. — Ти забула про дзеркало?

— Дзеркало?.. Чим воно мені допоможе? Тільки серце рвати, дивлячись, як щаслива стара відьма, яка прийняла мою личину! — Елінор різко розвернулася, шлейф плеснув, згорнувшись гадюкою навколо її ніг.

— Почекай, не злись! — Ворон злетів, забив крилами перед її обличчям, ніби намагаючись утримати. — Ось побачиш, не прогадаємо, якщо дзеркальними шляхами слідом за твоїм коханим підемо.

І прислухалася Елінор до мудрого птаха – не раз вже ворон її виручав, поки вона сиділа в полоні у злої відьми. Раптом і цього разу допоможе? Відправилася принцеса слідом за провідником – по коридорах похмурих, галереях сонячних, залах, що мармуром облицьовані… Довго блукали принцеса і ворон по замку, але ось двері в стіні – дерев'яні, з кованим візерунком. За дверима – кімната, оббита фіалково-синім шовком, з чорними колонами, прикрашеними ліпниною. І на дальній стіні висить дзеркало – високе, в срібній рамі. Кружляє в відображеннях туман, звивається зміями, лягає росою на зелену траву...

— Боюся я твоїх дзеркал... — Елінор повільно пройшла по залі. Як торкнулася дзеркала долонею — відразу прояснилося відображення. Двійник принцеси посміхався сумно, довге волосся з вплетеними в нього перловими нитками здавалося яскравішим за вогонь, а зелень сукні виблискувала, немов малахіт, від великої кількості візерунків і самоцвітів.

— Не мої вони, не мої... — Голос ворона ставав тихішим, немов зникав провідник, розчинявся в тумані.

Елінор озирнулася — ні зали, ні колон, ні птаха не було. Туман навколо та луки розлогі, і трави в мареві західного сонця тонуть. Підняла руки вона і закричала дико — замість рук крила чорні побачила.

— Знайти ти хотіла відьму та покарати, — почула вона далекий голос ворона, — ось тобі крила, ось тобі шляхи дзеркальні — йди по них, шукай з того боку свого судженого і каргу прокляту... А як знайдеш, поклич мене, допоможу перемогти чаклунку!

І полетіла Елінор – ні дівчина, ні птах. З того часу з кожного дзеркала дивилася на людей, невидима для їхніх очей, та тільки, кажуть, і досі не знайшла свого Прекрасного Принца. Чи знайде?..