Проклята

Холодне місячне світло освітлювало лісову хатинку, срібними відблисками виграючи на обличчі юної Ірис. Темні очі відлюдниці – чорничні, з вузькими зміїними зіницями – здавалися уламками безодні, що піднімалася з глибин її проклятої душі.

«Відьма! Відьма! Відьма!» – билося в її голові, і спогади про те приниження, яке вона пережила, відкривши свої почуття молодому мисливцеві Аміру, змушували Ірис злобно скрипіти зубами. З люттю вона товкла в невеликій ступі траву, щільно стиснувши тонкі губи. Вузьке обличчя, колись прекрасне, а зараз пересічене декількома шрамами, що залишив ніж мисливця, спотворилося від гніву, коли вона дозволила собі згадувати. Довго, дуже довго Ірис забороняла собі навіть думати про той морозний зимовий день, коли Амір повірив родичам і прогнав її з села, кілька разів полоснувши холодною сталлю для залякування. Чому, чому ж її Амір так змінився тієї зими? Куди подівся закоханий юнак, який не зводив зі своєї Ірис зелені очей? Заради нього Ірис залишила трави і чаклунство, і лише тому, що вона ослабла, він зміг впоратися з нею, коли гнав геть із селища і свого серця... Чому він не повірив їй? Чому його серце скував лід? Сніг вкрив сивиною чорне волосся Ірис, а в очах навіки оселилися похмурі тіні – жадібні, голодні, спраглі крові.

— Ти що ж це задумала? —Чорний кіт з яскравими зеленими очима, такими схожими на очі Аміра, стрибнув на лавку поруч з відьмою.

— Геть звідси! — кинула вона, продовжуючи товкти трави. — Не твоя справа!

— Я відчуваю біду, і вона прийде в нашу хатинку разом із зачарованим Аміром! — Кіт невдоволено пирхнув і забив хвостом об лавку. — Він тобі не потрібен! Не потрібен!

— Тебе забула запитати! — Ірис взяла пляшечку з наговореною водою і всипала туди трави, хижо посміхаючись. Розірвана губа здавалася піднятою, немов відьма завжди посміхається.

– Тобі мало шрамів на обличчі і серці? – Кіт сумно поглянув на неї і зістрибнув на підлогу. Але Ірис немов не чула нічого, вона розмірковувала, як тепер напоїти цим зіллям мисливця.

Але минуло всього кілька ночей, і доля сама постукала в її двері. На порозі стояв Амір — в овчинному кожусі, з повним сагайдаком стріл за спиною, обличчя обвітрене, а блідо-зелені очі холодні, порожні.

— Я заблукав, господине, — вклонився Амір. — Пусти погрітися та переночувати.

Він не впізнав Ірис — та й хто б розгледів за шрамами та виснаженим обличчям — кістлявим і змарнілим — колишню рум'яну дівчинку з пухкими губами?

— Тож заходь, милий, тут чекає на тебе вечеря і нічліг, — відгукнулася відьма, ширше відкриваючи двері, пропускаючи мисливця всередину.

У темряві блиснули її зміїні очі, і побіліли від лютої болі, що спалахнула в серці, давні шрами на обличчі. Звір сам прийшов до своєї пастки. І допоможи їй, проклятій, темряво!..