Царевич і Вовк

У якомусь царстві, в тридцятій державі, жив цар Берендей. Справедливий, чесний, про свої землі дбав, людей не кривдив, але і ворогів з мечем в руках зустрічати вмів. І було у царя три сини, старші не по роках розумні та кмітливі, в заморські університети подалися — грамоті навчатися, а молодший, Іван, знай по лісах та долинах з вірними сокольничими роз'їжджає, все йому ігри, все йому веселощі. Посумував цар, посумував, а потім махнув рукою на молодшого — нехай живе, як хоче, все одно трон розумнику Добронраву дістанеться. А Іван і радий — кожен день то бенкет, то гуляння.

Але ось одного разу полював царевич в глухих лісах та побачив під поваленою сосною величезного сірого вовка – передавленого величезним стовбуром, той скиглив жалібно, блискаючи жовтими очима. Побачивши Івана, вмолився людським голосом:

– Будь добрий, чоловіче, врятуй мене! Ніколи не забуду, дам тобі чарівну сопілку. Коли будеш у біді, заграй на ній, і моя сестриця одразу ж примчить тобі на допомогу!

Іван зглянувся над вовком, допоміг йому вибратися з-під сосни, підлікував рани, та й отримав у дар обіцяну сопілку. Через Сірого довелося самому в лісах залишитися, свиту свою відпустив, вирішив, що сам в царський терем повернеться. Та лиха біда початок. Втік вовк, царевич сів на коня та попрямував у бік батькового міста. Але довго їхав він, коротко, а зрозумів, що заблукав. Блукав він лісовими стежками, вже й сонце сіло, довелося на нічліг зупинитися. Вибрав галявину побільше, влаштувався біля коренів величезного в'яза, розпалив багаття, та й ліг спати серед шовкових трав. Прокинувся від гарчання та дивного хрускоту – немов кістки гриз хтось. Відкрив очі – а чорний вовк його коня рве. Злякався Іван, але й зітхнув з полегшенням, що звір його не чіпав. А вовк чомусь і здобич кинув, і на царевича кидатися не став. Зблиснув зеленими очима, та й зник у гущавині. Зрозумів Іван – без коня ніяк йому з лісу не вибратися. Згадав про чарівний дар, дістав сопілку і заграв на ній. Злетів у чорне небо тонкий звук, і через мить на галявині з'явилася величезна сіра вовчиця. Закрутився навколо неї вихор з соснових голок та листя, і ось уже стоїть перед Іваном дівчина чорноока – коса з кулак завтовшки до землі звивається, плаття блакитне перлами прикрашене, намисто з синіх каменів м'яко світиться в лісових сутінках. Гарна дівчина – обличчям біла, губи червоними маками горять, а на щоках – зоря червона.

– Що ж ти завмер, Іванко? – ласкаво запитала дівчина. – Я сестра сірого вовка, якого ти врятував від вірної загибелі. Тепер моя черга допомагати тобі.

Вклонився Іван і каже:

– Заблукав я в лісах ваших, а коня загриз чорний вовк. Як бути – не знаю. Виведеш мене до дому – золотом та самоцвітами обдарую.

– Не потрібно мені твого золота, – засміялася красуня. – Виведу я тебе, виведу. Але раз вже хочеш ти ще добро для нас з братом зробити – то в Іванів день вирушай до чарівного джерела, що б'є з-під коренів дуба, що зрісся з сосною, та набери води звідти. Вода ця чарівна — зняти закляття з нас зможе. А вже якщо знімеш злі чари — то вийду за тебе заміж, Іване царський сину. Мілана, дочка владики лісового, гідною дружиною тобі буде.

Іван зрадів, що знайшов таку гарну наречену в лісах, і, як тільки повернувся додому, весь час тужив, чекаючи Іванова дня, коли настане час вирушати до струмка.

Тягнулися медовою патокою теплі літні дні, а Іван все не міг забути чорні очі своєї судженої, та чекав тієї години, як піде з Міланою під вінець. Але скоро казка спливає, та не скоро справа робиться – змучився царський син від смутку, поки дочекався дня заповітного. І ледь півні в Іванів день проспівали, як скочив на коня царевич, отримав батьківське благословення, та й помчав у ліси шукати джерело чарівне. Довго йому вслід цар Берендей дивився, не міг натішитися, що одружується його молодший син та за розум візьметься.

А Іван, коли сонце в зеніті завмерло, побачив на зарослому ромашками галявині два дерева, в обіймах сплетені – сосна навколо міцного дуба звивалася, як наречена вінчальна. А з піднятих з-під землі коренів бив струмочок прозорий. Але біля джерела сидів чорний вовк – той самий, що загриз коня. Заричав звір, здибилася на загривку його шерсть, але не злякався царевич, а вихопив меч, подарований батьком, та й замахнувся на вовка. Той блиснув зеленими очима і зник у гущавині. А Іван набрав чарівної води і відправився до Мілани та її брата, щоб зняти з них злі чари і одружитися з чорноокою красунею.