Вуглик

На печі добре, тепленько. Федося пригрілася серед квітчастих ковдр, відгородившись від усього світу зшитою з клаптиків фіранкою. Вуглик поруч мурчить, треться об руки, заважає спати, ще молодий, грайливий, все йому скакати конякою по хаті, вигнувши спину та випустивши кігті. Але Федося його любить – він один з нею і грається, нікому до неї більше діла немає. Матінка чорніша за безмісячну ніч стала, як Іванка маленького гірський дух викрав, дід – слідом за братиком відправився... Та мабуть, в горах і згинув – тієї весни ще все це було, якби був живий, то давно в селище дід прийшов би. А дух гірський злий, що взяв його. Іванко з дідом тепер в печерах багатих живуть, з золотого посуду їдять, а їй, Федосці, тут мучитися?..

А батько... а батька в забої того року завалило. Добре, хоч не знав, що з хлопчиком сталося. І знову гіркі сльози обпекли щоки дівчинки. Чому це комусь з духами жити та бід не знати, а комусь на матір, що в'яне, дивитися, неласкаву та знервовану. Зовсім характерною дівчинка стала, ніби й забула, що дід їй казав, духи гірські чи лісові – не люблять людей. І коли зникає людина, заздрити тому не треба. Ніхто не знає, як їй живеться, та й чи можна життям назвати її шлях-доріжку в горах-лісах зачарованих?..

Але ніби забула все це Федоська, та й тужила на своїй печі з котом в обіймах. А він все муркотів з розумінням – мовляв, знаю, дівчинко, знаю, чого хотілося б тобі, та шкода, що не можу допомогти... Але ось в один з осінніх днів, коли плакса Федося вирішила втопити Вуглика в сльозах, кіт не витримав, зіскочив з печі, невдоволено лапою по підлозі вдарив і побіг у дальній кут, де домовику завжди ставили миску.

Дивиться – миска порожня, вже й павутиною заросла.

– Недобре, – муркнув Вуглик, з несхваленням на господиню поглянувши. Горе у неї велике, син з тестем зникли, та тільки це не означає, що треба себе ховати в домовину живцем та домашніх духів злити.

— Чого прийшов? — насупившись, буркнув домовик, висунувшись з-під лавки. — Не до тебе зараз!

— Та крім мене, ніхто про тебе й не пам'ятає, дурню! — прошипів Вуглик і блиснув зеленими очима. — Нумо думати, як господиням допомогти! Зовсім з голоду скоро помремо, коли так далі піде справа. Ридають, корову забувають доїти, підлога не підметена...

— Та знаю, знаю... — відгукнувся домовик. — Даринку сам доїв того дня... Хоч молочка попив. Але як допомогти їм? Баби-то у нас зовсім від туги здуріли, того й дивись топитися підуть чи в ліс – Іванко та діда шукати…

– Точно – знайти треба їх! – примружився Вуглик, дугою вигинаючись. – Гайда в гори, дідусю!

— У гори? — задумливо простягнув домовик. — Та я далі порога не можу! Хіба що в нову хату з домашнім скарбом.

— Я можу! — дзвінкий дівочий голос змусив кота з домовиком злякано здригнутися — біля них стояла Федоська. Очі сухі, брови насуплені. – Я в гори піду! А то мати зовсім виплачеться, нічого від неї не залишиться. Та й хоч одним оком погляну на світ чарівний.

– А додому повернешся? – суворо, по-батьківськи запитав домовик.

– Повернуся. Тільки шлях вкажи! – ніби хтось підмінив дівчину, вона стала суворою, очі колючі, без сліз. Мабуть, одумалася та й зрозуміла, що сльозами біду не прогониш.

... А на ранок дівчинка з котиком вирушили на пошуки своєї згуби. Та тільки довга та казка буде, я її потім розповім, а поки що одне знайте — вірити гірським духам ні в житті не можна, як вітер їхній характер мінливий, як річка гірська норовлива.