Дочка мавчина

Казали, мавки бавляться на далеких левадах – тонконогі, довгокосі, очі болотною зеленню горять, в роті ікла, немов у дикого звіра. Але красуні без міри, жоден парубок не втік від їхніх бісівських чар, а ікла з кігтями, казали, коханню не завадили. Селянам було страшно ходити на далекі косовиці, якщо шлях лежав через Мар'їне Болото, але раз у раз знаходилися сміливці, які не тільки звичайним днем по лісах шастали. Іванко був одним з таких, весь час намагався показати свою відвагу і похвалитися чимось. Він був гарний – чорнобровий і синьоокий, кучерявий, на сорочці візерунки на комірі та на рукавах, вишиті гладдю.

— Здалися тобі ці нечисті, ніхто з Болота не повертався, згинеш там, ніхто сліду не знайде... — зупинити його інші хлопці хотіли, коли хвалитися почав Іванко, що нареченій своїй вінок з боліт принесе. Казали, що ніяка хвороба не візьме того, хто квітами тими себе прикрасить, та й краси прибуде.

— Моя справа, — був упертий Іванко.

І вирішив він у Болото відправитися в Зелений тиждень, коли нечисті сильні та вільно себе на землі почувають — мовляв, зможу принести вінок із жовтих купав, тим і доведу свою сміливість.

Сказано — зроблено. Рано вранці, коли ягідний світанок освітив долину, парубок вирушив до Мар'їного Болота. Стежка звивалася між верб і дубів, трава під ногами хвилею котилася, і як припекло опівдні сонце, Іванко вийшов до верболозу. Озера болотисті, ряскою вкриті, сріблилися під ясним небом, тиша навколо була та благодать.

Сів на березі парубок, на воду дивлячись, раз у раз хреста натільного торкався – боязко стало, але нізащо не зізнався б він у тому. Недовго чекав – сміх та пісні почулися з гаю, що на березі розкинувся, а слідом за тим дівчата з зеленим волоссям вибігли до води. Закружляли навколо парубка, але підійти боялися, мабуть, хрест заважав.

— Прибери за спину хрест — поцілую! — посміхнулася хижо одна з мавок — висока, статна, в сорочці білій. Сорочка її по траві за нею повзе, волосся по плечах розсипалося, а очі зеленню горять, та такою отруйною, ніби хтось її підсвічує.

— А за поцілунок віночок даси? — примружився Іванко. — З жовтими квітами болотними, що красу дівчатам дарують?

— Багато хочеш, — розреготалася нечисть, сівши на траву. Махнула рукою — і перестали мавкм співати та реготати. — Поцілунку замало буде.

Хрест, як вогнем, обпік шкіру, здригнувся парубок. А перед очима все закрутилось, хороводом вогнів затанцювало — лише очі зелені бачив він, приховав туманний морок і берег, і верби, і небо синє.

Мавка вигнулася змією, кинулася до нього, шепочучи, щоб він викинув свій хрест. Як уві сні, Іванко підняв руку до грудей і зірвав свій захист. І лише коли  з реготом зеленокосі діви накинулися на нього, лоскочачи та цілуючи, він прокинувся на мить, але було вже пізно.

...Спить чарівним сном на березі Іванко, а біля нього дівчина сидить, дивиться диким звіром. Гладить кучері чорні, по обличчю кігтями гострими водить та пісні співає. А на грудях його – вінок з квітами болотними. Здобув-таки його парубок.

Іноді підходить пограти біля парубка дівчинка маленька – коса чорна, в очах – смарагди, а сама тоненька, ніби прутик вербовий. Дочка мавки то, дочка улюблена, і кров в ній тепла тече, серце б'ється – отримала нечисть те, що хотіла.