Справедливий кіт

Вечір темний в віконця дивиться, вовки виють в лісі, всі сплять в селі, та тільки на околиці, в низькій хаті, що похилилася до землі, шаркає стара відьма. Руки її тремтять, поки вона свічки запалює, а біля печі кіт муркоче, на бабцю дивлячись. З осудом дивиться, бо зле відьма задумала – парубка сусідського згубити вирішила, молодість його забрати, щоб знову файною дівкою стати. Ох, гарна була вона в дівоцтві! Шкіра біла, губи червоні, коси чорні, статурою струнка... Підійшла до печі бабця, дістала вузлик із зачарованими травами, кинула в казан сухі гілочки. Бурмоче щось, чаклує відьма, а кіт шипить, ледь не гарчить вже, що твій пес. Схопився, хвіст трубою – і за двері! Чи то кого на допомогу кликати, чи то просто втік подалі від чаклунства чорного.

Бабка озирнулася, сплюнула йому вслід, з вузлика сушену жабу дістала та й теж у казан відправила. Навколо казана чорти затанцювали, зареготали, а отруйне зілля вариться, димить, чадить... Смердючий дух несеться, а відьма знай собі пританцьовує, рада стара!

Зварилося зілля, бабця пляшечку дістала та духів загнала туди нечистих, відвару налила. У кут темний поставила й на піч залізла — відпочити тепер треба та сил набратися.

Тут кіт повернувся, тихесенько прокрався до пляшки, понюхав, нявкнув незадоволено. Озирнувся на відьму – спить та, пасма білі з печі звисають, хропе-свистить. А навколо неї морок густішає, чорти скачуть.

Відчинилися двері, в хату Лісовик протиснувся, злий, розпатланий – то кіт його на допомогу покликав. Сів на лавці нечистий, став чекати ранку, коли бабка прокинеться – ось тобі й сторож-охоронець для парубка сусідського. Блищить очима Лісовик, бурмоче коту, що не дасть волі відьмі, а кіт лащиться до нього, спину вигинає.

***

Так і ніч минула. Вранці відьма стара  в своїй хатині з печі злізла, дивиться – гість незваний сидить на припічку, мружиться, вуса крутить.

– Чого приперся? – хрипко каркнула стара.

– Погане ти задумала. Не роби того.

– Тобі людей шкода? – пирхнула відьма. – Вони твій ліс гублять, а ти все їх захищаєш!

– Люди людьми. А парубка того не чіпай. Я його оберігаю.

– Звіра б краще пожалів – щойно до мене вовк прибігав, скаржився, а ти все про людей думаєш…

– Не тріщи, стара, сам знаю про біди всіх. Все, піду-но я. А парубка не чіпай, сказав! Погано буде!

– Проклятий! – кинула йому вслід відьма, злячись. Та нічого не поробиш. Коли розлютиться Лісовик, то горе бабці буде. Доведеться так вік старою і доживати. Озирнулася на кота: – А ти геть пішов! Геть, зараза такий! От чортяка, дивись ти у мене... Надумав когось на допомогу кликати! Який біс тебе до мене привів!

Кіт кинувся геть, але знав – бабка відійде. Вона хоч і дуже зла, бурчить-кричить, а заспокоїться. Тоді додому він і повернеться. Яка б стара відьма не була – а звик він до неї.