Вогники

— Чув, знову на болотах знову Вогники бавляться? — Петро повиснув на тину, жуючи травинку. — А наші в лісі табунитися звикли.

Кум його, кремезний та високий, кинув колоти дрова й підійшов ближче.

— Та ну, бути не може, бабка Христина всіх заспокоїла, Степан бачив, як зеленими вогниками душі то нещасні до неба неслися.

— Мабуть, не всі полетіли...

— Іван на далекому сінокосі, що робити? — насупився Петро. — До батьківських днів не з'явиться тепер.

— Не клич біду, — суворо поглянув кум з-під кущистих брів. — А то приведеш її до сина, він не втече від неї...

— Я боюся за нього, куме. З ними, душами тими згубними, зустріч до біди, пропаде хлопець...

— Та він не сам там косить, впораються, не бійся.

— Марко сусідський тільки перед дівчатами хоробрий. А коли торкнися...

І замовкли старі діди...

* * *

— Мені щось тривожно. — Іван лежав на траві, відпочиваючи після покосу. Сонце високо стояло в небі — в такий час працювати гріх, заберуть нявки з косами. Кажуть, вони бліді, як твій мрець, а губи — сині-сині, волосся скуйовджене, по кістлявих плечах розкидано, очі горять могильною зеленню.

— За Катериною скучив, мабуть, — відгукнувся Марко. Сидів він, на візок спершись. Русявий, широкоплечий, всі дівки за ним бігали.

— Є така справа. Ну, ще пара днів і впораємося.

— Ти вночі нічого не чув? Вив ніби хтось і стогнав.

— Думав, примарилося.

— Я теж так вирішив, а потім Вогників побачив — зграйкою йшли по полю, ридаючи. Я під візок заліз, не дивитися намагався. Пройшли повз.

— І чого вони знову вилізли?

— Хто їх знає? Потурбували, мабуть, нещасних.

— А чув ти, звідки вони взялися? Бабка мені розповідала, що після того, як ляхів погнали, перші страждальці в наших краях і з'явилися.

— А чому вони як діти обличчям?

— Та хто ж їх знає? Але шкода їх, бідолах...

— Шкода...

— Допоможи, якщо шкода! — пролунало з боку лісу, почувся брязкіт металу. А з-за дерев з'явилося кілька хлопців — у лахмітті, з іржавими мечами. Йдуть один за одним, сльози ллють.

— А чим вам допомогти? — не злякався Іван. Дивиться, Марко під віз пірнув, визирає звідти, а очі перелякані.

— Поховай нас по-людські, ми місце покажемо, — каже один з духів, а сам далі сльози ллє. — Нас мамки в лісі кинули, коли татки пішли. Кісточки зберіть та в землю зарийте...

Встав з землі Іван і пішов слідом за духами. А Марко від страху з-під возка й не виліз. Ось воно, коли люди свою сутність виявляють...

Кажуть, після того Вогники Іванкові скарб вказали – посеред болота той був захований.