Вода виблискувала в кам'яній чаші, оточеній берегами, сонечко золотисті монетки по траві густій розкидало, а світло-рожеві дзвоники переспівувались з вітром, дарували аромат свій солодкий всьому світові. А на цьому озері, зарослому ряскою, кажуть, в давні часи чорти гуляли-танцювали, колесо водили. Ніби в горі, що сосною поросла, є таємний хід, і веде він прямо в пекло. Правда це чи ні, а озерниці тут водилися. Одна так точно оселилась вже років з десять як. Дівчина то була з села. Втопилася від нещасного кохання та нежиттю й стала. Ось до неї-то Олеся, дочка старости, і прийшла.
— Купава-а-а-а! — Дівчинка в довгій білій сорочці сиділа на березі й репетувала, насупивши тонкі чорні брови. — Хочу! Хочу! Хочу!
— Що тепер сталося, горе ти моє? — з озера виринула голова озерниці, яку прикрашав вінок з латаття, а по блідо-синьому обличчю розкидалися пасма ряски та мокре зелене волосся. Озерна діва з нудьгою подивилася в бік гості й вибралася на берег. Сіла на гнилому пні, ноги до себе підтягнувши, голову набік схилила, сидить, каламутними риб'ячими очима поглядає.
— Хочу бути красивішою за всіх! — випалила дівчинка, ніжкою тупнувши. — Ти мені казала, все зробиш, а твоє дурне дзеркальце каже, що Марічка, яка живе на краю села, буде красивішою за мене!
— Краса у неї не на обличчі, а в серці... — Озерниця вже шкодувала, що зв'язалася з примхливою дівчинкою. Але борги звикла віддавати, а Лесик їй допомогла того літа, заповіти пращурів порушила навіть, щоб врятувати нявку. Нікуди діватися тепер — виконувати всі побажання треба.
— Я вся красива повинна бути! — знову ніжкою тупнула Олеся.
Дивиться озерниця на характерне дівчисько, а сама ледь стримується, щоб не розреготатися. Воно й не знає, чого хоче! Дасть утоплениця їй красу свою, стане Лесик першою дівкою на селі, та тільки щастя це їй не принесе. Але не переконати вперту. І намагатися нема чого. Тільки час на дурне витрачати.
— Приходь на новому місяці, дам тобі зілля... і гребінець чарівний подарую — коси ним чиїсь розчісуй, а потім — свої, то вся краса тобі передаватиметься... Вічно не постарієш.
* * *
— І що сталося з Лесею? Розкажи казку, розкажи!
У хаті горить свічечка, тіні ховаються в кутках. На печі, відгородившись від світу барвистою завісою, сидить з малою на руках дівчина-красуня. Чорні її коси, білолиця, темноброва, та тільки руки її холодні, серце майже не б'ється. Дівчинку вона підібрала на лісових стежках – хтось покинув її там одразу після народження. Так і живуть тепер двох, важко на самоті жити, важко та й… потрібна їй мала, дуже потрібна. Хату відьомську всі стороною обходять, бояться. Ось тільки донечка-знайда її й любить…
— Завтра розповім, що далі було, а тепер іди сюди, красунечко, розчешу на ніч твої косоньки...