Там людський дух

Яга із задоволенням пила трав'яний настій з листям суниці та медом. У печі горів вогонь, і в хатинку ліниво повзли сутінки. Маленьке віконце з квітчастими фіранками, ткані килимки на підлозі, лежанка, стіл та пара лавок – ось і все оздоблення. Але старенькій вистачало – головне, що гірко пахло сушеними травами, розвішеними в найтемнішому кутку, та тепло від печі йшло...

Стукіт у двері – відчайдушний, поспішний, налякав Ягу. Хто вночі шастає? Проскрипіла, встала, та пішла відкривати. На порозі завмер розпатланий царевич – камзол подертий, шапка навскоси, очі горять... По болоту, чи що, пробирався?

– Ну, заходь, Іванко, раз прийшов... – Яга відступила, пропускаючи царевича в хатинку. – Чаюватимеш?

— Не до того, стара, не до того... — Іван впав на лавку, намагаючись віддихатися. — Я тут попередити... Берендей на тебе йде! Богатирів скликав, сказав — досить відьмі страх наводити на села навколишні та молодців бентежити, пора стару відьму... того...

— Чого — того? — Яга сіла поруч, сплеснувши руками. — Чому це він, лиходій такий, воювати задумав?

— Він боїться тебе, Ягусю, ось і вирішив знищити. Біжи, поки не пізно. Сірий Вовк скоро тут буде, я йому звістку вислав – він тебе відвезе, у Кощія сховаєшся, а там буде видно. Берендей вже старий, а я на його дочці Василині одружитися задумав – ось стану царем, тоді і повернешся в рідний ліс.

Яга стрепенулася, очима блиснула та завила не своїм голосом:

— Коли це я від берендейської породи тікала? Дивись, що задумав, бабцю з лісу вижити! Не буде того! Кікімор зберу, лісовик з лісавкою поможуть, миттю нахабу звідси викуримо!

— Смілива ти, Ягуся, та дурна. — Царевич зрозумів, що зайвого наговорив, побачивши, як зелені вогники в очах відьми затанцювали. — Але хіба ж лісова нечисть з богатирями впорається?

— І це правда, — знітилася вмить Яга, згорбившись. — Але я не хочу зі страху тікати з рідної хати...

— Все ж таки боїшся ти Берендея, — зрозумів Іван, але не засуджував він стару, сам, побачивши царя, збігав куди подалі — досі весілля з Василиною не зіграли лише через те, що вічно на подвиги царевич ходив — зі Зміями та Кощіями не так моторошно. А Берендей був зліший за них усіх разом узятих, ледь що — на палю або на плаху. Тепер ще й богатирі з ним...

— Боюся-то боюся, але воювати з самодуром ще страшніше... Лягай спати, Іванко. Ранок вечора мудріший...

А на ранок, як прокинувся царевич – так і обмер від подиву. Замість хати – палати розписні, лавки золотою парчею застелені, віконця світлі, широкі, а на скрині дівчина сидить зеленоока. Коси – золотом горять, губки – вишеньки, тільки обличчям бліда, що мрець. Але файна дівка, помітна. Плаття в неї самоцвітами переливається, малахіти та змійовик у вінці та намисті – хоч сам одружуйся. Але згадав тут про Василину свою Іван, вмить одумався.

– Ну що, царевич, яка я? – Дівчина встала, перед Іваном покрутилася та посміхнулася завзято. – Як думаєш, тепер Берендей буде воювати з Ягою та з лісу її гнати?

– Не повинен… – пробурмотів царевич. – А може почаюємо, поки чекаємо нареченого?

— А почаюємо! — і Яга пішла самовар діставати.