Діва-птиця

Жив колись у давні часи юнак Азем у місті приморському, з куполами білосніжними та пишними кущами троянд і азалій. Славився юнак талантом своїм до музикування, та й обличчям був милий, пригожий. Любив він виходити за ворота міста, до кришталево-дзвінкого джерела, та в унісон із ним співати.

Одного разу, коли за звичаєм сидів він біля вод прозорих, милуючись квітами ніжно-рожевими, на камінцях, що розкидані були навколо джерела, з'явилася багато вбрана діва. Тіло її здавалося прозорим і наче витканим із марева, що хитко тремтіло на обрії. Шаровари сині, з шовку найтоншого, візерунком золотим горять та іскряться, камені самоцвітні виблискують, коса чорна до землі зміїться, очі — ніч бездонна, губи — пелюстки червоних троянд. Посміхнулася діва, і помітив Азем, що в руках у неї з'явилося павине пір'я. Повела вона ним, змахнула різко й забилася в несамовитому танці під спів вод. Чи довго тривав той танець — не пам'ятав юнак, але вже захід сонця впав помаранчевим пологом на пустельні далі, коли розчинилася в його відблисках чарівна діва.

Відтоді так і повелося — приходив юнак до джерела, співав та музикував, а діва з пір'ям танцювала для нього, і щоразу вбрання її дедалі багатшими й красивішими ставали. Покохав юнак її, але скільки не намагався заговорити з красунею, не відповідала вона, лише реготала дзвінко, цілувала міцно, і одразу зникала, тільки-но намагався Азем обійняти її. І мріяв юнак дружиною діву взяти, та тільки не знав, що зробити, щоб згоди її домогтися — здавалося йому, насміхається над ним вона.

Одного разу прийшов він до джерела раніше звичного часу, бачить, пір'я павичеве виблискує серед трави, а на камінцях, що з води стирчать, спиною до нього діва чарівна стоїть. Затуманився розум юнака, схопив він пір'я і кинувся з ним у місто — вирішив, якщо будуть вони в його домі, то й діва слідом прийде. Давно вже зметикував Азем, що діва та на павича перетворюється, адже не раз птаха цього гордого бачив він біля джерела, коли діви поруч не було — а потім і вона з'являлася, а птах зникав.

Прибіг додому Азем, пір'я в глечик поставив, почав чекати кохану. І тільки-но настала ніч, як з'явилася вона — бліда, у простому вбранні, без звичних прикрас, та й коса розпатлана.

— Віддай, — каже, — Азем, пір'я мої, та відпусти на волю... Приходити буду як колись, танцюватиму для тебе одного, тільки зрозумій ти — птахи я вільна, не можу в місті жити. А хочеш — підемо з тобою геть?.. Тільки пір'я поверни.

— Ні вже! — вигукнув юнак. — Раз зміг тебе зловити, більше не відпущу!

І кинув пір'я у вогонь. Закричала пронизливо діва, з очей сльози криваві потекли, впала вона бездиханною на підлогу, та й розчинилася в темряві.

— Що ж ти наробив... — тільки й встигла сказати на прощання.

А Азем зрозумів, що накоїв, та пізно було — зникла навіки діва-птиця, не повернеш її.