Олень

Олень

Як прийшли холоди в долину Аелін, де жили на березі повноводної річки люди з темними, як безмісячна ніч, очима, так кров'ю і забарвилися сніги — начебто брусниця викинула по зимі ягоди.

Боялися люди чорної гущавини, але звіроловам вибору не було — хутра на продаж потрібні були, адже навесні прийде обоз торговців зі сходу, привізши натомість сіль і спеції. Ось і ходили аелінці в ліси, ризикуючи життям.

Цієї зими в далеких лісах багато людей пропало — і скільки мисливці не ходили вовчими стежками, скільки не намагалися спіймати людожера, все марно. Чаклун у волохатій шубі та з величезними оленячими рогами, прив'язаними до голови, бігав поміж кривих сосен з кострубатими гілками, в бубон бив, гарчав, кричав, пісні співав, духів кликав... Нічого не домігся — не відповіли духи йому, сховалися у своєму невидимому світі. І знаходили так само серед червоних від крові заметів розтерзані тіла — безликі, обгризені чиїмись величезними зубами, в розірваному одязі. Тільки за амулетами часто й можна було впізнати загиблого.

Страх оселився в долині Аелін, перестали люди в ліси ходити, коли одразу трьох звіроловів знайшли вбитими — кров на морозі застигла, червоним візерунком прикрасивши сніг під соснами, а тіла нещасних були розірвані. Відтоді міцно замкнені були ворота, що ведуть у село, і охорона стояла на заборолах — хіба мало, а раптом людожери ці з лісу вийдуть та до людей ходити почнуть?

Чаклун мовчав, з дому свого майже не виходив, з людьми не спілкувався, та ніхто й не чіпав його — розлютилися люди, що не зміг він захистити їх. Завжди богів і духів шанували аелінці, за що ж покарані були? Треби вчасно несли, жертви на вівтарі самі йшли, і свята кров проливалася на спраглу насититися нею землю...

І ось одного разу, коли зовсім не під силу стало ховатися від лісу та його невидимих мешканців, коли зима особливо дзвінко завила кришталевою хуртовиною над долиною... зважився чаклун. Начепив свої оленячі роги, амулетами обвішався, шубу лисячу навиворіт вдягнув, бубон узяв, палицю з ікластою мордою вовчою — та й підійшов до воріт. Ні з ким не прощався, нічого не обіцяв — вийшов і зник у білій круговерті. І сліди його поземка замела, ніби не хотіла хуртовина, щоб назад він повернувся.

Заплатило село свою ціну, перестали духи-людожери народ убивати, перестала кров текти по снігу білому... І з'явився в гущавині олень дивовижний, великий дуже — роги його, здавалося, небес торкаються, коли йде він. Граціозний і величний, обходив він свої володіння лісові. І шкура його була сріблястою — світилася в темряві, немов у рогах оленя місяць заплутався.