Бельтайн

Шовковиста трава розстелялася зеленим морем, у якому раз у раз спалахували яскраві зірочки анемон і ромашок — здавалося, ніби монетки хтось розсипав щедрою рукою по полю. Різнотрав'ям ішов подорожній — довгий плащ, скріплений шпилькою у вигляді трилисника, білосніжна мереживна сорочка, надто недоречна для мандрівок, та чепурний берет із червоним пером. Якби хто зустрів його, вирішив би, що з'явився він із чарівного пагорба, який в Аннандейлі прозивали Сідом. До того ж і час був для жителів чарівного світу благодатний — надвечір розквітнуть вогняними квітами чарівними на галявинах та біля річок травневі багаття. Хмільний хвилюючий Бельтайн наближався, і все навколо, здавалося, чекає на цей час — співає чарівних пісень вітер, доносячи передзвони дзвіночків, аромати квітів розливаються в терпкому весняному повітрі. Йде Бельтайн!..

Чи довго вела подорожнього стежка зеленими луками, чи коротко, а вийшов він до перехрестя. Одна з доріг вела до каледонського поселення. Небо забарвилося багрянцем заходу сонця, кров'ю вмираючого дня омиваючи землю, завмерлу в очікуванні чарівної ночі.

Що таке Бельтайн? Бельтайн — це святкування переходу влади від Темних сідхе до Світлих, це розлом у часі й просторі, цього дня чарівні мешканці країни Мрій вирушать у світ людей, щоб танцювати біля вогнищ смертних, що запалять каледонці на своїх пагорбах. Дев'ять чоловіків принесуть хмиз від дев'яти дерев, і два вогні запалають на пологих схилах. І буде полум'я горіти яскравіше за сонце, і вище від сосен здійматимуться вогняні язики його, і злітатимуть метеликами жовті іскри в сутінках світанку, розсипаючись по схилах пагорбів багрянцем і золотом. А після розпалювання живого вогню почнуться танці, багаття Бельтайна горітимуть у світі смертних, і прекрасні мешканці Країни фей танцюватимуть поміж людей, залишаючись невпізнаними. Не всі дівчата і хлопці повернуться додому в цю ніч. Але мало хто з тих, хто пішов у пагорби, не пошкодує про це...

Мандрівник сумно посміхнувся, дивлячись на багаття, що палали на березі річки, згадавши, як замолоду танцював на каледонських вересових пагорбах зі своєю коханою— у червоних спідницях з воланами та коралових намистах, вона незмінно була поряд із ним — молода, ясноока, прекрасна, як літня ніч...

Гість із Пагорбів завмер, уважно вдивляючись у сутінки, що темною шаллю опустилися на притихлу землю. Ніч, що солодко пахла травами і весняними квітами, вже вступила у свої права, і примарні тіні юних сідхе і фей миготіли на межі світів — між пагорбами і людськими королівствами вже простягалися широкі стежки, і будь-хто міг пройти по ним хоч в один, хоч в інший бік.

Час від часу повз проносилися повз жителі Пагорбів, які поспішали додому. Вони вже натанцювалися біля вогнищ смертних, насолодились вдосталь полиновим димом і намилувалися на своїх обранців зі світу людей. Деякі з них вели з собою, весело сміючись, своїх смертних коханих або слуг. Люди так часто зачаровувалися легендами про Чарівний світ, що безстрашно поспішали лісовими стежками в примарну країну Мрій, звідки вже не буде шляху назад. Багато хто з цих людей, які зараз щасливо всміхаються і не можуть відвести погляду від своїх золотокудрих володарів, незабаром будуть жорстоко розчаровані, бо закінчиться термін їхньої служби, а в рідному селищі пролетять роки, а то й сотні літ та весен. Згинуть, пропадуть їхні сім'ї, а самі вони розвіються прахом, якщо термін їхнього земного життя на той час добіжить кінця...

І сідхе, який втратив свою смертну кохану, коли вона відмовилася від безсмертя, з жалем дивився на цих божевільних, які зі щасливою усмішкою поспішають до своєї солодкої загибелі в смертоносних обіймах Світлих. Благі! Благі?.. Хто ж вони, ці вічно юні примхливі красені? Хто вони?.. Породження Світла? О ні! Світло, оманливе Світло їхнє покликане губити нещасних людей і робити їх усього лише іграшками в руках сідхе. Нехай і щасливими іграшками...

Гість із Сіду розчинився в досвітньому тумані — він знав, що не буде йому спокою, не буде він щасливий. Не всі, хто йдуть у пагорби, залишаються там навіки...