Стара казка

Стара казка

Піщана стежка вела Міріам далі від селища. Здіймалися величні кедри, і пересмішник дзвінко розбивав лісову тишу. Дівчина йшла, уважно вдивляючись у кущі колючої шипшини, що росли біля стежки. Десь тут вона загубила днями свій медальйон, і тепер безуспішно шукала тонкий ланцюжок із жовтим топазом. Але все марно. Пошуки принесли тільки розчарування...

...Міріам повернулася до свого потемнілого від часу дерев'яного будинку. Він височів на пагорбі, обласканий світлом, із широкими віконцями та високим ґанком. Брат зустрів її на порозі. Насупившись, тихо запитав:

— Не знайшла?

Міріам лише зітхнула і похмурою тінню прослизнула в будинок. Ніч Червоного Місяця наближалася, старовинні легенди вже не здавалися просто казками, і в серці дівчини розквітнув опівнічними ірисами страх — первісний, стародавній, як ліс, що оточував селище. Цей страх стиснув крижаними пальцями горло, не даючи дихати, не даючи вимовити хоч слово. Міріам ледве втрималася від сліз. Що з нею буде без амулета? Старі казки оповідали, що діти Червоного Місяця йдуть примарними дорогами в невідомість, у тугу та печаль. Старі казки говорили, що діти Червоного Місяця проливають чужу кров, не маючи сил упоратися зі спрагою та шаленим бажанням пітьми, що вони роздирають тіла своїх жертв, немов дикі звірі... Раніше Міріам сміялась над цими казками. Але раніше в неї був її топаз — золотисто-жовтий, що немов увібрав у себе сонячне світло й красу пшеничних полів. Іноді в глибині каменю спалахували сині іскри, немов волошки серед моря колосків. Ці іскри були одвічним нагадуванням про прокляття, й Міріам марно намагалася переконати себе, що темрява не торкнеться її. Напевно, вона передчувала, що одного разу амулет не зможе захистити її.

— Як ти могла бути такою безтурботною? — вдарив у спину глухий і злий окрик брата.

— Ти віриш у ці казки? — Вона різко озирнулась, хльоснувши його косою по щоці. — Ось побачиш, виявиться, що ці амулети просто красиві дрібнички!

Але переляк в її очах говорив про інше — він говорив про те, що вона намагається переконати саму себе в тому, що прокляття всього лише «казка».

— Тоді навіщо ти блукаєш лісами який день поспіль в пошуках цієї дрібнички?

— Тому що це пам'ять про батька!

Міріам усміхнулася — ласкаво, ніжно, немов сонце виглянуло з-за хмар. Вона вже знала, що не заподіє нікому шкоди і не завдасть клопоту. Казки це чи ні, але вона повинна піти. Назавжди. Міріам із сумом дивилася на брата, розуміючи, що це остання їхня зустріч. Місячні дороги і вересові пагорби приймуть нещасну мандрівницю і захистять усіх від її прокляття. Усе буде добре. Але не з нею.

Її чекає Червоний Місяць.