Казка про вірність

У королівстві Алера Красивого панувало процвітання і благодать — кораблі борознили морські простори, привозячи в порт столиці східні прянощі і шовкові тканини, міста здавалися витканими з сонячних променів, що ллються з небес на будиночки, криті червоною черепицею, а сади милували око пінними хмарами квітів... Лише чорна туга з'їдала короля — безпричинна, глуха й нескінченна... Ніхто не знав, як розвеселити правителя — ані блазні, ані менестрелі, ані красуня-дружина із золотими косами та ясними блакитними очима. Подейкували, ніби зачарували короля, наславши на нього смуток і зневіру.

І одного разу настав чорний день для всього королівства — зник Алер Красивий. Слуги розповідали, що посеред ночі наказав він осідлати найшвидшого коня, одягнув просту лляну сорочку та закутався в плащ — сірий, непримітний, і поскакав у весняну ніч. Виплакала королева очі свої, обрізала коси та й вирушила шукати свого повелителя.

Чи довго шлях її тривав, а привела стежка до стародавнього лісу — здавався він непролазним, чужим у їхньому прекрасному королівстві. Таємничо темніли стовбури дерев, а навіс із перекручених між собою гілок не давав сонячним променям проникнути в сутінки, що панували в лісі, та розігнати тіні. Страшно було королеві, але щось вабило її ступити на стежку, зарослу дикотрав'ям, немов би серце її прагнуло потрапити вглиб цього лісу. Спішилася вона, з жалем притулилася на мить до коня, а потім відпустила його — не проїхати було верхи вузькою стежкою.

Поспішала королева лісом, вдивляючись у густий підлісок, — але жодної душі не зустріла на шляху. Здавалося, і звірина покинула ці місця, та й птахів чутно не було. Уже й захід сонця окропив кров'ю верхівки дерев, а стежка все зміїлася серед древніх дерев. І ось коли опустилася ніч на землю, вийшла королева на велику галявину — на краю її здіймалася в чорнильні небеса висока скеля, схожа на замкову вежу. А біля печери, на розсипаному по траві золоті, лежало чудовисько — величезна паща його здавалася чорною, зелень очей таємниче й небезпечно виблискувала в темряві, а луска блищала, немов коштовне каміння.

— Навіщо прийшла? — голосом Алера Красивого запитав змій.

— Знайшла тебе, знайшла! — скрикнула королева і підбігла до чудовиська. Впала на коліна, притулилася до холодної луски, і сльози її окропили землю.

— Не потрібно було тобі приходити сюди. Назад дороги немає. Зачарований ліс ніколи не випустить тебе зі свого полону. Не знав я чого бажаю, ось і отримав по заслугах. Не цінував, не беріг...

— Дозволь із тобою залишитися! — благала королева.

Промовчало чудовисько, лише зітхнуло важко. А на ранок на золотих монетах лежало вже два змії — і та, що менше, виблискував золотистою лускою того самого сонячного відтінку, що й волосся вірної королеви.