Менестрель та Зимове королівство

 Ніхто не знав, скільки років минуло відтоді, як Довга Зима скувала льодами королівство Троянд, так давно прийшла вона в колись благословенний край. Не цвів більше терен біля замкових веж, не плодоносили яблуні, сливи й вишні, не розстелялося шовкове море трав на роздольних луках — смуток і туга оселилися в тіні вікових дерев, та співали похмурих пісень північні вітри, які несли на своїх крилах снігову крихту.

Люди, що жили в цих місцях, дуже швидко забули, яким було їхнє королівство колись, вони звикли жити в білій безмовності. Вони не пам'ятали смаку хліба, а годували їх полювання та риболовля. Так і жили вони, слухаючи завивання хуртовини, гріючись біля своїх вогнищ.

Але одного морозного дня до королівства прийшов виснажений подорожній у підбитому хутром плащі, з арфою на спині — спершу не зрозуміли люди, що там, під щільною сірою тканиною, та й вирішили, що незнайомець горбатий. Провели його стражники до замкової зали, і лише коли скинув він свій рваний плащ, побачили всі чарівну арфу з тонкими сріблястими струнами. А коли торкнувся менестрель їх тонкими довгими пальцями, коли застогнала арфа, заплакала, згадали люди про те, що втратили — згадали про спекотне літо, про цілющі весняні дощі, про золоте сонячне проміння, про дикотравні луки й теплі дні.

Засумували король і придворні його, слухаючи старовинні балади менестреля. А він зголосився повернути сонце в крижаний край. Попросив коня, швидкого, як вітер, і пообіцяв розтопити холодне серце тієї, хто прокляв королівство.

— Знаю я, де живе зимова відьма, знаю, як допомогти вам, — сказав менестрель. — Подарувала мені ельфійська королева наспів один чарівний — казала вона, що жодне, навіть найжорстокіше серце не встоїть перед весняною піснею. Як побачите сонце в небесах, так знайте — впорався я.

Вклонився юнак королю та придворним, схопився на коня та й спрямував того в бік Північних гір. Минув поселення, закутані сніговою ковдрою, скуті памороззю, бачив, як живуть люди в безпам'ятстві крижаному, бачив, що змирилися вони з Довгою Зимою, що зневірилися боротися. І все повторював про себе наспів весняний, подарований чарівницею. Знав — дар цей чарівний врятує проклятий край, поверне весну, і знову зацвітуть сади, вкриються зірочками первоцвітів пологі схили, шовкові трави прокинуться й огорнуть зеленим морем землю.

Чи то довго, чи то коротко тривав шлях менестреля, але потрапив він у землі, що постраждали від чаклунства зимової відьми ще сильніше — темрява огорнула поля й ліси, і забули люди, що таке світлий день. Жили вони у вічній ночі й так звикли до неї, що тільки в легендах про сонце й згадували.

Із сумом дивився на темні стіни замкових веж менестрель. Подарував він жителям цього королівства такі ж надії, як і тим, хто жив у краю Троянд — почувши весняну пісню, розтане серце зимової відьми, а до людей повернеться сонце.

...І ось під'їхав мандрівник до крижаних палаців, що виблискують у темряві за сотню верст, з трепетом дивився він на гострі шпилі веж, з жахом слухав пісні північних вітрів.

Але прогнав він страх свій і постукав у білосніжну браму, вкриту морозними інистими візерунками — здавалися вони викуваними з криги небаченим чаклунством зими. Відчинилися ворота, немов самі по собі, але ніхто не зустрічав мандрівника у дворі замку. Пройшов він заметеною снігом стежкою, що виблискувала в темряві, ніби викладена вона була перлами й діамантами, піднявся високими сходами і відчинив крижані двері, що ведуть до замку. Безлюдні були його зали і переходи, лише хуртовина і заметіль зустрічали подорожнього.

Але ось увійшов менестрель у величезну крижану залу, іскристу від розсипів алмазів, якими прикрашені були стіни, і побачив на узвишші трон, вирізаний з величезного шматка білого кварцу. І сиділа на цьому троні бліда сніговолоса жінка — ніколи не бачив співак такої краси, але мертва то була краса, застигла і заледеніла. Обличчя господині замку здавалося висіченим із мармуру, горіли на ньому холодним байдужим вогнем очі, подібні до синіх топазів, брови вкрилися інієм, лише губи палали палко червоним, наче колір їм подарувала вкрадена в людей зоря.

— Навіщо ти з'явився в мої чертоги, співак? — запитала вона, і в голосі її почувся передзвін крижинок на стиглому вітру. — Невже не знаєш, що ніхто ще не залишав їх живим?

— Прийшов я до тебе, володарко Півночі, з даром дорогоцінним, — вклонився їй менестрель, захоплено дивлячись на зимову відьму. Вкривалося серце його скоринкою льоду, але все ще пам'ятав він, що обіцяв людям повернути вкрадене в них сонце, от і вирішив обдурити відьму, приховавши від неї те, що має він пісню ельфійську, яка може її погубити. — Дар мій — жар серця гарячого. Прийми його і дозволь заспівати тобі, а після — поверни літо на землю. І сама вирушай зі мною до людей та навчися жити при світлі сонця ясного!

— Заспівай же мені, — сказала вона, холодно посміхнувшись червоними губами. Але не здалася її усмішка менестрелеві моторошною — у цю мить немов уламок льоду пронизав його груди, захотілося, щоб посміхалася вона йому так завжди, всю вічність його. Та щойно торкнувся струн він, як зрозумів — не весняну пісню співатиме, а баладу засніжених полів, яку чув від північного вітру.

І лилася його пісня заледенілою залою, відбивалася луною від мармурових плит, виблискувала сніговим настом, вигравала відблисками дорогоцінного каміння... І слухала його із завмиранням серця зимова відьма, розуміючи — не можна відпускати співака з замку, мусить він лише їй належати, і пісні його також лише її забавою стануть. Адже якщо прийме вона дар його — то чи зможе до людей повернутися? Чи розтане, як сніг на сонці? Не знала вона, тому й скував страх її серце.