Полювання

Тиша світанкового лісу розбивалась тріском гілок і гавкотом собак. Лисиця зацьковано озирнулася і шмигнула в кущі, вильнув рудим пухнастим хвостом. Нора була зовсім близько, і здавалося, що втекти від мисливців нескладно, варто лише заплутати сліди, збити зі шляху, перебігти струмочок... і не залишиться тоді запаху, не відчують такси руду хитрулю, не наздоженуть і до нори ловчих не приведуть...

Лисиця відчула запах смерті задовго до того, як підбігла до нори. Запахи свіжої крові, пороху і людини кружляли на галявині, гірким присмаком осідаючи на язиці. Сухе листя, кружляючи, тремтіло на вітру, що ніс його в нікуди. В нікуди... саме там тепер були ті, хто жив у цій норі. Можливо, їхнє блискуче хутро прикрасить чийсь плащ, або грайлива кокетка накине на тендітні плечі пелеринку... Лисиця розвернулася і втекла геть. А на галявині з'явилася дівчина — вона вийшла з туману, і здавалося, що завжди вона стояла на опалому бурому листі, сумно дивлячись на ліс, просто зараз чомусь стала видима. Волосся її — рудо-золотисте — здавалося хутром лисиці, що тільки-но втекла з галявини, з очей лилося сонячне світло, а шкіра наче всипана була жовтою пудрою. Сукня жовтими хвилями хлюпала травою, коли вона попрямувала в бік будиночка мисливців.

 — Добре пополювали! — реготнув старий, відпиваючи глінтвейну. Руді шкури, блискучі, ніби плавлене золото, висіли на гаках і гіркою височіли на лавці.

Юнак подивився на нього дивним задумливим поглядом. Темні кучері впали на його лоб, і він струснув головою, щоб прибрати їх. Очі його здавалися осколками льоду. Він не любив полювання. Але потрібно було за щось жити. Прекрасне лисяче хутро — це те, що врятує їх у холодні зими. Йому здалося, що за вікном промайнула чиясь тінь — хижа, золотисто-червона. Юнак встав і вийшов на ґанок. Місячне світло сріблом заливало ліс і невелику галявину, на якій стояла хатина.

— Хто там? — запитав старий.

— Нікого, — відповів юнак, але йому здалося, що знову хтось ковзнув золотистою тінню повз хатину.

— Мовчи, милий, — перед ним опинилася рудоволоса дівчина з величезними карими очима. Жовта сукня була немов виткана з сонячного світла, і рубінове намисто, ніби краплі крові, виблискувало в сутінках. Вона приклала пальчик до губ і підморгнула юнакові. — Мовчи...

— Нікого немає! Я зараз повернуся! — голосно крикнув юнак і прикрив за собою двері.

— Не повернешся, — хижо усміхнулася дівчина і взяла його за руку.

Він зробив крок назустріч їй, і темрява поглинула молодого мисливця, щоб уранці виплюнути до порога колиби його обгризені кістки. За все треба платити — і за красиве лисяче хутро особливо дорога ціна.