Лицар і дракон

Скелясті стрімчаки мовчазними вартовими завмерли в тремтячому мареві молочного туману, що наповзав з ярів. Пале листя глушило стукіт копит вороного коня, на якому сидів Білий Лицар. Із зверхністю і зарозумілістю в синіх очах сер Галахард поглядав на ліс. Але вся пихатість була награна, адже насправді краса в ньому дивовижним чином поєднувалася з добротою. З дитинства Галахарду дорікали, що він ніжний, як дама, і Лицар звик носити маску гордовитості на скуластому подовженому обличчі нащадка стародавніх королів.

Сер Галахард знав — там, серед лісу, у скелястому розломі, прихованому від очей буками і заростями шипшини, живе Дракон, що наводить жах на всю округу. Копита коня збивали пелюстки з ромашок, а Лицар самовпевнено розмірковував про те, куди повісить голову Дракона, коли повернеться до свого замку. Здається, у бенкетному залі їй саме місце. Хоча вбивати йому нікого не хотілось…

Сміливець спішився і, ведучи коня в поводу, вирушив вузькою стежкою в серце лісу — туди, де жив Дракон. Але що ближче був пагорб із печерою, то більше сумнівів терзало Лицаря. Адже він ще нікого не вбивав...

Беладона, полин, меліса — вхід у розлом заріс різнотрав'ям, і біля нього не було гори обладунків і кісток. Цьому сер Галахард був безмірно здивований — він вважав, що Дракон людожер!

— Напевно, останки принців і лицарів надійно заховані в печері, — міркував Лицар, прив'язуючи поводи свого коня до найближчого дерева.

З печери показалася величезна луската морда з червоними очима. Вертикальна зіниця трохи розширилася, побачивши комашку, тобто Лицаря.

— Мене вбивати з'явився? — запитав Дракон і поклав морду на траву, косячи оком на сера Галахарда. Той витягнув меч, висунув уперед підборіддя і грізно звів брови — щоб здаватися безстрашним і сміливим. Перекинув плащ за спину й повільно наблизився до Дракона.

— Тремти ж переді мною, тремти і бійся! — хотів крикнути Білий Лицар, але голос його виявився несподівано сиплим. Прокашлявся і зупинився перед байдужою мордою Дракона. — Ти що ж це, зовсім мене не боїшся?

— Втомився я вже боятися, — зітхнув Дракон і з ніздрів його вирвалися клуби диму. — Ну, хочеш я тобі золота дам, а? У мене його багато-багато. Або принцесу? А? Хочеш принцесу? Красива, заморська, щоправда, зачарована. Але ти ж у нас сміливий, сильний і непереможний, вже придумаєш, як чари зняти.

— Принцесу? — зацікавлено перепитав сер Галахард, і зрадів, що Дракон зовсім не з тих, кого обов'язково потрібно вбивати — лежить, нікого не чіпає. А за що його вбивати-то? — Ну, покажи свою принцесу!

— Тримай, — викотив Дракон величезною лапою з печери скриньку зі срібла. — Відкрити скриньку потрібно, щоб розчаклувати, а я не можу — у мене кігті великі, тільки не розчави дивись — принцеса тендітна, ніжна!

Білий Лицар обережно підняв скриньку і відчинив її — зсередини повалив бузковий дим, огорнув галявину, і в його клубах сер Галахард розрізнив струнку довгоногу діву в шароварах і кофтинці прозорій — сором який, він таких роздягнених дівчат в шаха східного тільки й бачив. Чи не його принцеса? Утім, яка різниця — красива вона, як день ясний, як нічка місячна.

Посадив принцесу заморську на свого коня сер Галахард, з Драконом попрощався, і вирушив у зворотний шлях. Не багато честі живу душу вбити, а от врятувати когось — справжня радість!