Джек Вогник

У далекому північному королівстві, біля холодного моря, що ажурним мереживом піни виблискує на гранітних відрогах скель, гострими шпилями пронизував небеса старовинний замок. Величні мури виростали з кам'яних круч і здавалися продовженням скелі. Сто років минуло відтоді, як володіння короля Джона Хороброго розділили між спадкоємцями, і зараз у замку мешкав старший син Альєра Безстрашного — герцог Гільєм Арранський. Яких тільки легенд не зберігало родове гніздо герцога, овіяне стародавніми казками! У сутінках мрій і чарівних історій зростала прекрасна Ебігейл Арранська — білявий блакитноокий янгол, дочка Гільйома.

Юна принцеса була обіцяна спадкоємцю сусідньої держави — принцу Фаррелу. Покірно і терпляче чекала вона свого повноліття, коли зможе виїхати з холодної північної країни до південного сонця і теплого моря. Заміжжя уявлялося їй вічним святом, і здавалося Ебігейл, що доросле життя складається лише з балів і розваг.

Але ось одного разу почула гордячка Ебігейл, що в замковій кухні з'явився новий працівник — Джек на прізвисько Вогник. Називали його так за рудий непокірний чубчик й розсип веснянок на гостроносому вилицюватому обличчі. І славився Джек дивовижним голосом — цілими днями співав він пісні, розважаючи челядинців. Захотілося і принцесі послухати його.

І одного сонячного весняного дня привели Джека в сад, напоєний ароматами троянд, де й чекала на нього дочка герцога.

— Чи ти той самий Джек Вогник, про якого всі говорять? — Дзвінкий голосок принцеси срібними дзвіночками відгукнувся в його грудях.

— Так, пані, — схилив голову юнак.

— І чим же ти славний, крім своїх пісень? Ти зовсім не гарний, та й одягнений у лахміття.

Вогник не зніяковів і відповів:

— Моє багатство не можна побачити. Воно всередині мене.

— Заспівай мені, Джеку, — попросила Ебіґейл, розправивши спідниці своєї розкішної сукні, оздобленої мереживами й атласними стрічками. Дочка герцога була великою модницею, навіть домашні її сукні були вишукано-витончені.

А Джек заспівав. Чарівним був його голос, і сподобалися його пісні примхливій принцесі. І стала вона чекати його в саду серед троянд щодня. А Вогник не помітив, як закохався в дочку герцога — та тільки розумів він, що не пара йому така знатна леді. І з кожним днем пісні його ставали дедалі сумнішими:

Ти полишиш мене?

Скажи, скажи, що ні!

Тебе ославить світло

Бідою всіх скорбот?

Полишиш ти мене?

Скажи, що ні!

Полишиш ти мене?

Душа твоя як камінь…

Багатство чи журба -

Люблю завжди тебе.

Полишиш ти мене?

Скажи, що ні!..

...Минула весна, пролетіло літо, і настала дощова північна осінь. Принцесі виповнилося шістнадцять років, і одного ранку вона вийшла на балкон зустрічати свого принца. Сукня Ебігейл була прикрашена великими перлами, низьке декольте, прикрите прозорою тканиною, всипане дрібним топазовим кришивом, а довгі рукави закінчувалися широкими манжетами. Сукня доньки герцога була пошита за останньою палацовою модою, яскраво-зелена, з жовтими вставками і золотистою вишивкою, з дуже вузьким ліфом і вкороченою спідницею — в такому вбранні не соромно було танцювати на балі її дядька, короля Аліра Безстрашного. Дворянство, вбране в оксамит, парчу й шовк, обвішане золотими ланцюгами, пихато несло багатство на своїх плечах — сорочки з рюшами, пошиті з найтоншого полотна, перли й вишивка на коротких темних плащах, підбитих хутром, стоячі гофровані коміри... Кожен намагався розрядитися як найяскравіше, щоб показати, який він багатий, який він шляхетний.

Біля сходів замку зупинилася карета. Дочка герцога з різьбленого балкона уважно дивилася донизу — який же вигляд має її принц? Дверцята карети відчинилися, і, пригнувши голову, з неї виліз принц Фаррел — у вузькому кольоті й коротких роздутих штанях, підбитих кінським волосом, у синіх панчохах і недбало накинутому на широкі плечі плащі. Принц м'яв у руках берет, прикрашений дорогоцінним камінням і страусовим пір'ям, зніяковіло дивлячись на свою наречену.

І ось Ебігейл спустилася парадними сходами, щоб зустріти судженого. А серед челяді, опустивши очі, завмер скорботною тінню Джек Вогник, що все літо і весну виспівував своїй принцесі дзвінкі пісні. Капелюх із високою тулією і неширокими полями приховав руді кучері Джека, і він злився з безликим натовпом герцогських слуг...

А вранці, коли Ебігейл наказала покликати свого співака, покоївка розповіла принцесі, що Джек вкрав рябого жеребця з герцогських стайнь і помчав геть, закутавшись у теплий плащ, підбитий хутром. Плащ теж належав Гільєму.

Більше Джека в цих краях ніхто не бачив, а Ебіґейл залишилася тужити за ним у розкішних покоях свого батька, і, згадуючи бурштинові очі Вогника, співати стару пісеньку:

Чи забути старе кохання

І не сумувати про нього?

Чи забути стару любов

І дружбу колишніх днів?..

Принцеса так і не вийшла заміж і нікуди не поїхала — адже якщо вона покине рідний замок, як її знайде Джек Вогник, коли повернеться?.. Ебігейл знала — одного разу розіб'ється об скелі тривожно-відчайдушний голос її співака, і вона почує його голос.