Лорелей

Скеляста гряда над бурхливою річкою кам'янистими останцями здіймалася в сизе небо. Чахлі сосни чіплялися здибленим корінням у камінь і здавалися кігтями старої відьми, що стискає в руці цей світ. Ніжні переливи дівочого голосу передзвоном линули під сірими хмарами, готовими вилитися дощем над Рейном і відрогами скель.

Лорелей чекала...

Заплітаючи в косу своє сріблясто-місячне волосся, вплітаючи в нього перлинні нитки й ламкі білосніжні лілії, вона співала свою одвічну пісню, яка приваблює подорожніх до річки. Ця пісня дарувала кошлатому духу Рейну жертовну їжу. Ця пісня губила сміливих лицарів, які посміли забажати солодкоголосу русалку. У прозоро-кришталевих водах річки відбивалося мармурове тіло — тендітне, ніжне, закутане в ліловий шовк, прикрашений аметистами й опалами. Лорелей була прекрасна і знала це. Вона відкинула вбік золотий гребінь і прибрала косу короною навколо голови, посміхнулася кармінними губами своєму бурштиновоокому відображенню і замовкла. З вод річки піднімався величний старий — сплутане волосся сивою хмарою лежало на могутніх плечах, а сині, як води річки, очі суворо дивилися на русалку.

— Ти пам'ятаєш, який сьогодні день? — запитав дух Рейну, кинувши Лорелей мушлю, принесену ним із далекого південного моря. Ту, яка створює чарівні перли.

— Так, мій володарю, — покірно відповіла русалка, притиснувши мушлю до грудей.

І старий зник у безодні, блиснувши на прощання топазами величезних очей, у яких відбивалися води стародавнього Рейну. А русалка заспівала — пронизливо-ніжно, чарівно... Вона співала так, немов від цього залежало її життя... І весь день кружляла над річкою пісня Лорелей, і чулися в пісні свист вітру, стукіт крижинок, і далеке вовче виття, і шепіт диких трав... І з'явився надвечір на річці човен із чорнявим лицарем. І спрямовував свій човен він прямо до скелі, на якій жила русалка.

Лорелей помітила прибульця здалеку. Не перериваючи пісні, поспішила вузькою стежкою до нього. Тріпотіла на вітру тонка її сукня, дзвеніли діамантові підвіски на намисті та браслетах… і летіла пісня назустріч нещасному мандрівникові.

Човен прибився до берега, і лицар вибрався на зарослий різнотрав'ям луг. Скеля височіла над ним, погрожуючи придавити камінням, знищити, розчавити. Вузькою стежкою поспішала назустріч Лорелей — осяяна золотисто-червоними променями сонця, вона немов світилася в сутінках ніжним бурштиновим світлом. Підбігла до лицаря, засміялася дзвінко, обірвавши пісню на тривожній ноті. Його агатові очі, вилицювате смагляве обличчя... Завмерла русалка, наче хтось облив її крижаною водою, затремтіла й повільно опустилася на землю. Упізнала вона лицаря. І стиснулося від невідомого раніше болю холодне серце.

— Я знайшов тебе, — прошепотів він, опускаючись на коліна поруч із Лорелей. Не такою він її пам'ятав. Не такою... Була вона веселою, грайливою, і не були карі очі такими крижаними, і не була шкіра блідою, як у потопельниці...

Не знала, що відповісти прекрасна русалка, лише розридалася гірко, вчепившись у свого вірного лицаря. Знайшов... Але пізно! Пізно він її знайшов! Нічого не змінити, нічого не виправити... А він розпустив її волосся і намотав сріблясті пасма на шию, з насолодою відчуваючи їхню важкість на грудях. Як же він сумував за її косами, що обвивали його! Як сумував за витонченими зап'ястями, за величезними вологими очима, що дарують блаженство! Як сумував...

...Але спінилися хвилі, і на берег вийшов кошлатий старий. У волоссі заплуталися водорості й дрібні мушлі, а сива борода тріпотіла на вітру. Насупившись, він дивився на русалку та її лицаря.

— Лорелей! — грізно гукнув дух Рейна свою дочку. — Ти пам'ятаєш, який сьогодні день?

— Пам'ятаю, — безбарвно, тьмяно відповіла вона і розплутала своє волосся, відштовхнувши лицаря. Поспішно схопилася, підібрала спідниці, і навіть не глянувши наостанок на коханого, кинулася в сині хвилі, в обійми Рейна. — Прийми свою жертву, батьку!

Зімкнулися над нею хвилі, і тієї ж миті зник з берега кошлатий старий. Різкі пронизливі крики чайок та свист вітру в очеретах — ось і все, що чув нещасний лицар. Він знайшов свою Лорелей тільки для того, щоб знову втратити...