Кабіл-ушті — водяний кінь — стояв біля води, коли з боку людського поселення до піщаного берега наблизився рибальський човен. Дівчина з чорною косою, у простій селянській туніці, схопленій на талії тонким паском, легко ступила на бурштиновий пісок і посміхнулася жеребцеві. Згустився туман і за мить біля річки стояв чоловік із водоростями в сплутаному рудому волоссі. Його глибоко посаджені очі під потужними надбрівними дугами здавалися дуже темними, майже чорними, і в них відбивалась чарівна безмісячна ніч. У вбранні його було багато франтівства — червоний жилет, багато оздоблений золотою тасьмою, черевики з пряжками, а також чорні панчохи і гофрований комір не дуже доречні в лісі. Але коня-перевертня це, схоже, анітрохи не бентежило.
— Вибач, що я так довго не приходила, — кинулася йому на груди Айрін, тремтячи, немов в ознобі. Сумніви мучили її весь цей час, але кров уже давно була отруєна чаклунським коханням, і знала Айрін — немає їй більше місця серед смертних.
— Я чекатиму на тебе завжди, — сказав Кабіл-ушті. — Я хочу, щоб ти пішла зі мною в мій світ. Але пам'ятай — річка не повертає тих, хто вирушив у сутінки її підводними дорогами...
На річці з'явилася гніда конячка, потім з-за очерету вибрів мілководдям ще один кінь — білосніжний, зі сріблястою гривою. Коні зайшли у воду і величаво попливли в їхній бік, виблискуючи малахітовими вогниками очей. Порослий падубом і чахлими дубами берег зголосився кінським іржанням — немов духи річки про щось перемовлялися між собою. Здавалося, вони вітають Айрін. Вона ж погладила свого коханого по скуйовдженому вогняному волоссю і кинулася до човна, помахавши на прощання рукою — пора було повертатися додому.
— Я чекатиму на тебе... — шепотів кінь-перевертень, дивлячись, як спливає вниз річкою його доля, стискаючи в кулачку перстень із рубіном. Їй потрібно до матері й брата, у неї своє, чуже для нього життя. Тужливо стиснулося серце, шипами встромилося в нього передчуття біди.
...Сріблястий туман упав на дрімотні води, темніли вкриті мохом валуни біля обсидіанових скель, а Айрін уже підпливала до будинку. Вода була прозора й така густо-блакитна, що здавалася скляною. Але ось дівчина побачила на березі розпатлану стару бабцю в рваній сукні. Та прала якісь ганчірки в річці й стогнала — утробно, тужливо, розмазуючи по зморшкуватому обличчю криваві сльози. Плакальниця глянула на дівчину, і завила ще надривніше... Червоний туман стрімко огортав замшілі стовбури і все ближче підбирався до човна. Айрін пронизливо закричала і злякано закрила очі руками...
...Додому Айрін так і не повернулася... Ні того дня, ні наступного... Говорили, що її вкрали феї. У селищі шепотіли — ніхто не повертається з проклятого лісу...
Куди зникла Айрін? Пішла місячними стежками в чаклунську північ? Чи розчинилася в лісових туманах? Кабіл-ушті, що чекав на неї на піщаному березі з лататтям у руках, так цього й не дізнався. І ще багато років приходив він до річки, щоб скорботною тінню сидіти біля води, сухими колючими очима вдивляючись у сутінки. І приходитиме знову й знову...
...І плакала, завмерши серед очерету, юна річкова фея зі сріблястим волоссям і бурштиново-золотистими очима, вицвілими від сліз. І блищав у неї на пальці перстень із рубіном, не їй подарований...